Розділ 4

Ентоні Джейсон Брістоул сидів за своїм робочим столом у ледь освітленій кімнаті і ліниво водив олівцем по паперу.

На брудно-сірій металевій поверхні лежали всі його олівці: всі по порядку від м'якого до твердого, і тут же поруч чисті аркуші паперу. Один лист лежав перед ним, сяючи своєю білизною. Ентоні наморщив лоба, розмірковуючи, як би йому скоротати час на чергуванні.

Він окинув свій офіс порожнім поглядом каламутних зелених очей. Кімната була неважнецька, жодного вікна на цілих п'ятдесят квадратних футів, та й похмурі сірі стіни навіювали тугу. Про запах взагалі краще промовчати: ніби тут ночувала добра сотня безпритульних протягом місяця щонайменше.

Зате він міг малювати у вільний від роботи час усе що йому заманеться. Останнім часом через вбивства, про які не говорив лише лінивий, особливої свободи у нього не було. Днями Тоні чув розмову шефа з Абі, Абеларом Робустсоном, його старшим помічником. За його словами, справа загрожувала "заглохнути", бо ні свідків, ні мотивів так і не знайшли. А сьогодні вранці до Ентоні привели заплакану жінку, яка начебто бачила підозрілу особу біля тіла однієї з останніх жертв.

Коли Тоні намалював зі слів жінки портрет цієї особи, то лише здивувався  - і що в ній такого підозрілого? Очі як очі, хоча свідок стверджував, що в них був якийсь "хитрий примруж". Гострий ніс, крихітне підборіддя і навіть без ямочки.

Але, закінчивши малюнок, Тоні мав визнати, що щось таке було в цьому портреті. Свідок на той час уже трохи заспокоївся і сказав, що малюнок дуже схожий. Тільки брови потрібно зробити довшими і вигнутішими, ніс кирпатим, і взагалі, потрібно малювати злочинців у повний зріст. Так, мовляв, воно краще буде, надійніше.

Малюнок забрали детективи, і Ентоні знову лишився сам-один. Він з сумом подумав про його порцію ще не намальованих поні і зім'яв аркуш паперу з весело стрибаючим конем. Раніше Джеймс любив, коли дядько приносив йому малюнки різнокольорових коней, але хлопчик виріс, і Ентоні стало нікуди подіти свою енергію.

Грудка паперу впала на підлогу, де вже скупчився цілий натовп таких же грудочок. Чим би зайнятися, - думав Тоні, - до кінця чергування ще довго. Можна піти перекусити і зателефонувати до Академії Мистецтв, хто знає, може він все ж таки успішно склав іспит і вступив.

Ентоні штовхнув ногою папірці, що валялися на підлозі, і вийшов зі своєї комори в довгий коридор. Тут пахло засохлими пончиками і потом, залізом і свіжим чорнилом. Повз Тоні проносилися юні стажери, вальяжно проходили старші детективи, пробігали прибиральники. До нього долинали уривки фраз телефонних розмов і лайка шефа  - його кабінет був в іншому кінці коридору, але навіть звідси було чути, як він когось вичитує.

Тоні вийшов на круглий майданчик і побачив як ліворуч від нього відчиняються сталеві двері величезного ліфта. Джиммі Пінкс, молодший патрульний, тяг за собою закуту в наручники людину. Дідусь років сімдесяти з довгим скуйовдженим попелястим волоссям упирався і щось бурмотів. Незважаючи на дорогий костюм і цілком пристойний вигляд, від нього несло таким набором ароматів, що Ентоні мимоволі скривився. Коли старий випростався і припинив ганьбити чиюсь мати, Брістоул впізнав у ньому старого Дона МакАдамса.

- Гей, старий, ворушися. Нам ще протокол складати, тепер ти не скоро за кермо сядеш, га?

- Джиммі, Джиме! Хто це у тебе? - Ентоні підійшов ближче, намагаючись розглянути дідуся. Помилки не повинно бути.

- Порушник, хто ж ще! Напився, розбив вікно в ресторанчику на розі. Ще й збирався втекти з місця злочину. Правду кажуть, деяких життя зовсім нічого не вчить  - такий дідусь і бешкетником виявився. Ну нічого, тепер йому ще довго в машині кататися не доведеться. Хіба що в патрульній, ха! 

Джиммі, звичайно, був славний малий, але надто плоскими були його жарти. Тоні ж не подобалися люди з почуттям гумору, якого він не розумів.

- Так, так, звичайно, - піддакнув Тоні і пропустив патрульного з його здобиччю в зал детективів, який отримав таку пафосну назву через дошку пошани, влаштовану шефом. На ній щомісяця вивішували фото найкращих детективів, і розрахунок був, поза сумнівом, на почуття гордості того, чиє фото удостоїлося місця на дошці слави. Насправді ж, все вийшло зовсім навпаки. Нікому не хотілося висіти на "дошці ганьби", але вдіяти нічого не можна було. До обов'язків Ентоні входило виробництво цих самих фото. Це означало зловити за комір того хто відзначився, усадити його, змусити посміхнутися і не зіпсувати кадр.

Він пішов за патрульним у зал і, захопивши з лотка пошту на своє ім'я, краєм ока помітив листа з Академії Мистецтв, з яким вмостився на дерев'яному столі в кутку. Джиммі Пінкс посадив старого в крісло і поліз за бланками. При собі у затриманого виявилося посвідчення водія на ім'я Дональда МакАдамса, яке відразу перекочувало до рук поліцейського.

І почалося: навіщо ви розбили скло? Навіщо ви намагалися втекти від поліції? Хто може підтвердити, що ви не пили сьогодні? Давайте проведемо тест на наявність алкоголю в крові та ще добрих півсотні питань.

Ентоні сидів і слухав, і рука його мимоволі почала робити малюнок просто на конверті. Дон МакАдамс, шкідливий дідок, замахується стільцем і розбиває скло у вітрині. Він п'яний, він напевно п'яний, як і того разу  - думав Тоні, задумливо водячи олівцем по паперу.

У голові його промайнув страшний спогад: мати й батько в понівеченій машині, всюди кров і маленький Тоні не сумнівається  - вони мертві. Дон, ще не такий старий і пошарпаний, плаче в поліцейській машині, але що з того. Це він не впорався з керуванням, це був п'яний, через нього машина злетіла в кювет. Якби батьки не попросили цього пияка і розгильдяя відвезти їх, нічого не сталося б.