***

"...В нього високий шолом із гребнем потрійним і чубом,

Зверху ж Хімера, що зяє із пащі вогнем, наче Етна.

Тим вона більш гримотить і полум'ям грізним жахає,

Чим од пролитої крові палає завзятіше битва..."

Вергілій. Енеїда, VII, 785-788

Переклад М. Білика

- Джекі, я у душ і можемо їхати, - прощебетав дзвінкий жіночий голос із суміжної кімнати. - Я швидко.

- Знаємо ми це ваше швидко, - пролунала неголосна відповідь. Його володар втомлено вдивлявся у свій комп'ютер, пальці пурхали по клавіатурі лише зрідка відриваючись від неї, щоб вкотре скуйовдити неслухняне чорне волосся.

На вішаку вже чекав свого часу випрасуваний смокінг. Чоловік намагався не думати про те, що скоро доведеться втискатися в це чорно-біле жахіття.

Погляд його блукав монітором. Обличчя, оголений торс і руки відливали блакитним, а в очах миготіли відображення слів і картинок, посилань та рекламних блоків.

- Да в мене більше шансів стати президентом, ніж в тебе - вчасно зібратися.

З ванної кімнати доносився плескіт води і популярна пісенька жахливого викогання.

- Лінн, давай тихіше, я чекаю дзвінка від Стіва, - голосно попрохав Джек, на мить відірвавши погляд від яскравого екрану і зиркнувши на ненависний смокінг. Спів обірвався на середині рядка. Вимкнулася вода.

На моніторі з'явилося повідомлення про дзвінок.

- Привіт, Стіве.

По той бік екрану він побачив втомлене обличчя боса. Піджак ділового костюма розстебнутий, краватка з'їхала на бік.

- Я не вчасно? - дзвонивший помітив смокінг, що висів за Джеком, і кинув погляд на годинника.

- Ні, все гаразд. Ми просто збираємося на вечерю до батьків Лінн.

- О, розумію.

- Чорт, Джекі, ти не бачив рушника? Я присягаюся, я залишила його тут, але його ніде немає!

Приглушений голос дівчини змусив Джека ледь помітно скривитися і блискавично зачинити двері до кімнати.

- Вибач, ми вже запізнюємося. Точніше, Лінн запізнюється.

Співрозмовник стримано кивнув, а Джек приречено зацокав язиком. Він досі чув голос Лінн крізь замкнені двері, але слів не розібрав.

- Повернемося до справ.

- Звичайно, - погодився Джек, з тугою роздумуючи про пляшку віскі у своєму міні-барі. - Я надіслав тобі всі документи по справі Крентонів, ти бачив?

- Так, дякую, Джеку, я все переглянув. І тут є кілька питань. По-перше, я щодо списку рахунків Крентона старшого. Хіба банк не заарештував їх?

Щойно дзвінок закінчився, як Джек підвівся з-за столу з твердим наміром налити собі випити. За якихось півтори години йому належало бути люб'язним з батьками Лінн на дрантивому званому вечорі, який багаті батьки влаштували своїй донечці на честь їх заручин. Брр.

Перед таким заходом йому напевно потрібно трохи розслабитись. Ні, він любив Лін, але іноді вона його шалено дратувала. Ось приблизно як зараз. У нього ж був призначений діловий дзвінок, вона чудово знала про це і все одно влізла в розмову.

Міні-бар виявився порятунком. Вже після другої порції віскі з льодом пульсуючий біль майже повністю забрався з голови, поступившись місцем роздратуванню. І нащо він погодився переїхати до Юджину? Ця родина Картерів вила з нього мотузки.

Він глянув у бік випивки. Крім мудрованого міні-бару з червоного дерева (на полірованій поверхні влаштувались маленькі феї з келихами у крихітних ручках), в цій бетонній коробці-дарунку від багатих батьків Лін не було нічого примітного. Особливо з огляду на смаки Джека.

Та скільки ж можна збиратися! Чоловік попрямував на пошуки дівчини, коли його босими ногами пробіг протяг.

- Лін? Ти де? Ти вже готова?

Порожні кімнати відповіли йому глухою тишею. На мить Джеку почувся шум, схожий на ляскання крил.

- Лін?

Десь зовні пролунав несамовитий крик. Так може кричати тільки той, хто зустрів стару з косою, чомусь подумалося йому. Джек рухався до балкона, з-за прочинених дверей якого і долинав шум. Ніколи раніше Джеку не доводилося чути такого страшного крику, і цікавість взяла гору. Що ж там трапилося? Що то за крик?

Як холодно. Вікно на балконі відкрито навстіж: крижаний січневий вітер тріпає невагомі білі штори. Джек нетерпляче відсунув їх у бік і визирнув з вікна. З висоти десятого поверху добре видно всю вулицю та кілька провулків, що вели у темні прольоти між будинками. Липкий сніг немов навмисне цілився в обличчя, танучи на малинових від збудження щоках і голих плечах. 

Наче за чиєю вказівкою, Джек глянув вниз. Внизу на асфальті під вікнами щось лежало. Над цим чимось схилилося кілька людей. Що це? Швидко начепивши на ніс окуляри, Джек придивився краще. Та це ж людина! Серце неприємно занило. Хто це? Шкіра світилась дивним блакитним сяйвом, наче тіло натерли фосфоресційною фарбою. Темне волосся розтріпалося на снігу і стало схоже на водорості, біле обличчя дивилося вгору; жінка загорнута у великий яскраво-жовтий рушник, заляпаний чимось червоним. Кров.