Пролог

Відколи все стало тихим, лише морок наводив на всіх напругу та страх. Вони дивилися через вибиті вікна на небо, яке поглинули хмаринки та яскраві нічні зорі. Але в цій тиші десь віддалено чутно крики, стогін та рев моторів машин, які все ще були на ходу. Їх єдиною надією на порятунок був хмарочос, який зберігає в собі небезпеку та людей, які дуже любі для нічних розповідей про кілька минулих місяців та власне життя, втрату та переживання. 
 

                                                                   Кілька місяців тому.

Сонячне світло, промені якого не гріли, а палили все навколо освітило кімнатку. Повний гармидер, який тут ще від вчорашнього дня. В цьому хаосі було дуже важко знайти потрібне. Телефонний дзвінок розривався на все приміщення, сповіщає, що це терміново, раз хтось так докучливо дзвонить. Але, сама рудоволоса дівчина не хотіла вставати, бо бажання поніжитися в м'якій постілі було занадто велике, щоб відмовитися від цього бажання. Та надокучлива людина не зупинялась: після кожного проігнорованого виклика знову набирала.

Відкривши повіки, Тера потягнулася до сусідньої подушки, де мав би бути їх телефон. Наощуп шукаючи, вона протяжно зітхає, бо не знаходить пристрій. Тому, підводиться, вона переводить поряд зі стелі на подушку, де також не бачить мобільного, але він звонив десь поруч. Підвестись дівчина так згодом не спромоглась, лягла назад в теплі обійми ковдри. Закривши очі, на неї нахлинув сон, але лише єдиний сторонній звук спромігся різко підвестись. Вона озирається, побачивши свого темного з ніби білими як у француза вусами кота. Його черняве хутро блищало під променями сонця. Котик стрибнув на ліжко господині, виростивши себе на її ногах. Так він робив, коли хотів їсти, привертаючи до себе увагу. Навіть по серед ночі лежав до занеміння кінцівок, що Тера ледь опановує себе, згадавши про свого підлого, але в той ще час милого котика.

– Я тобі все насипала, що ти ще хочеш? – ніби похнюпившись, Тера заривається з головою під подушку. Телефон замовк на деякий час, на що та радісно усміхнулась, але тільки но вона раділа, як знову нестерпно задзвонив. – А-ну, містере, гладкий-хутряний-хвостик, знайдіть мені чого телефону! – мовила дівчина, здаючись. Котик подивився на неї, як на навіжену, вмостившось якомога краще на її ногах. Зітхнувши, Тера принялась прислуховуватися до дзвінка, думаючи, де б був чей клятій телефон!

Вона рукою залізла під подушку, відчуваючи кінчиками пальців легку вібрацію, яка посилювалась, коли та тягнула руку. Ось вона підвинулась ближче до краю ліжка, скидаючи котика з ніг, чим викликала його невдоволення. Відкинувши подушку, вона бачить телефон, який застряг поміж матрацом та спинкою ліжка в невеличкій щілині. Простягнула руку, намагаючись дістати його, але не виходило, бо вона ледь дотягується до краю телефона. Натомість той просунувся якомога далі, гублячись в напів темноті, але новий виклик змушує телефон увімкнутися та виказати своє положення.

Зі всієї сили потягнувшись, вона зачепляється пальцями за край телефону, повільно підтягуючи до себе затамувавши подих. Його вібрації до сих пір відбивається від матрацу, але і тепер в її руках. Взявши в іншу руку телефон, який щойно витягла, дивитися на дисплей, бачучи ім'я свого напарника. Она зітхає, беручи дзвінок.

– Так? – трішки хриплим голосом відповідає Тера, осів на постіль.

– Ти де загубилася? Я тобі все скільки дзвоню, – радісно, що дівчина нарешті відповіла говорить її напарник. Тера кидає погляд на дисплей, відсторонюючі трішки телефон. Викликів було майже п'ять десятків.

– Подумаєш, не взяла, – скептично відповіла, підвівшись з ліжка та ступаючи голими ногами на дерев'яну підлогу. На ній розкидано лежали речі та кілька іграшок котика, якими він в цей же час забавлявся.

– Теро, п'ятдесят разів. П'ятдесят разів! – трішки гучно проговорив хлопець, ледь чутно вдихнув. – Добре, забудьмо.

– Давай, – трішки з нахабством каже, ніби знущалась з нього.

– Ось чому я дзвоню, – не звертаючи уваги на інтонацію дівчини, та її ніби гарний настрій, щоб зіпсувати його, хлопець каже далі, після невеликою паузи: – Дзвонила Гарпі. Сказала, що моє чудову інформації для наступного випуску. Це про лабораторію та її приховані таємниці.

– Звітки Гарпія знає такі подробиці? Дивно, еге ж? – задумавшись, дівчина іде далі по квартирі, оминаючи перекинутий стілець, речі, та вазу, яка миро стояла на підлозі як солдат, очікуючи свого командира.

– Так, дивно, але ж яка сенсація! – збуджено говорить напарник, який щось зачепив, бо на тому проводі почувся глухий гуркіт.

– Сенсація сенсацією, але, Меттіасе, це ж заборонено. Ти ще й напевно хочеш, щоб я поїхала туди? – з недовірою проговорює Тера, підходячи до білосніжного холодильника, який був забитий порожнечею, чим їжею. Але, на щастя, там стояла невеличка пляшечка з водою. Холодною та освіжаючою. На кухні було більш менш чисто, окрім стаканів, які стояли на раковині та кількох тарілок з під різних закусок. – «Поганою ідеєю було кликати всіх до себе,» – змучено думає, кидаючи на спинку стільця невеликий рушник, перед тим як сісти на нього.

– Ну сонечко, ти мене викупила, – зі сміхом говорить юнак, на що Тера лиш тяжко зітхнула.

– Я тебе дуже добре знає, Меттіасе, – виділивши його ім'я, рудоволоса поглядом спіймала котика, який лежав на підлозі та забавлявся із іграшковою рибкою.

– То ти і знаєш, що повинна вже бути у Гарпії.

– Добре, – зціпивши зуби, промовила дівчина, закривши очі. Поклавши вільну руку на стіл, вона доторкнулась пальцями до лобу, відчуваючи слабкий біль.

– Молодець, любо, а тепер за роботу!

– Ти мені ще винен, – в цю ж мить промовила дівчина. – За безлад, який ти влаштував з усіма колегами.

– Я не винний, що ти запропонувала відсвяткувати у себе нашу річницю компанії, тому не роби мене крайнім, – незадовільно відповів Меттіас. Тера почула на задньому фоні якісь голоси, намагаючись вгадати, хто ж поруч з ним.