Т-Мінус 1 день Секретна угода за кавою

Важкі краплі кислотного дощу розбивалися об прозорий полімерний купол парасольки, створюючи монотонний, гіпнотичний барабанний дріб. Макс стояв на розі вулиці Сагайдачного, вдихаючи запах мокрого асфальту, озону та пересмаженої вуличної їжі, який завжди супроводжував вечірній Поділ. Це був старий район, який корпоративні забудовники так і не змогли до кінця підім'яти під себе, залишивши його гнити в тіні гігантських скляних хмарочосів. Саме тут, серед вузьких провулків і напівзруйнованих цегляних фасадів, ще можна було знайти місця, яких не існувало на офіційних картах мережі.

Він подивився на свій смарт-годинник. Його фінансові показники горіли червоним. Останні кілька ф'ючерсів на «сон-акції» азійського кластера провалилися, і тепер Макс відчайдушно потребував ліквідності, щоб не вилетіти з елітного пулу брокерів. Він змахнув голографічне вікно з попередженням від банку і зробив крок у темний, ледь освітлений неоновою вивіскою підвал.

Над дверима блимала напівмертва вивіска «Сліпа Пляма». Макс потягнув на себе важкі металеві двері, вкриті шаром звуко- та радіоізоляції. Як тільки вони зачинилися за його спиною, він відчув різкий, майже болючий спазм у потилиці. Зв'язок обірвався. Скроневий нейроінтерфейс жалібно пискнув, повідомляючи про втрату сигналу з глобальною мережею. У цій підпільній кав'ярні на Подолі не було Wi-Fi, не було стільникового покриття і категорично заборонялися будь-які записуючі пристрої. Це була гігантська клітка Фарадея, створена для тих, чиї розмови коштували занадто дорого, щоб довіряти їх алгоритмам «SomnoCorp».

Макс струснув парасольку, залишаючи калюжу на брудній кахельній підлозі, і зняв свій дорогий, але вже злегка потертий на ліктях плащ. У приміщенні пахло справжньою, не синтезованою кавою, тютюновим димом і чимось кислуватим — чи то старим деревом, чи то потом людей, які приходили сюди укладати небезпечні угоди.

Він обвів поглядом тьмяно освітлену залу. Лише кілька столиків були зайняті. За одним сиділи двоє чоловіків у глухих капюшонах, за іншим — жінка з повністю кібернетичними руками, яка монотонно перемішувала щось у своїй чашці. І нарешті, у найдальшому, найтемнішому кутку, Макс помітив його.

Влад. Системний адміністратор з «SomnoCorp» виглядав так, ніби не спав щонайменше тиждень, і, швидше за все, так воно і було. Його бліде обличчя в напівтемряві здавалося майже прозорим, а під очима залягли глибокі, фіолетові тіні, схожі на синці. Він сидів, згорбившись над маленьким круглим столиком. Макс та Влад зустрічаються тут не вперше, але Макс ніколи ще не бачив свого корпоративного крота в такому стані. Влад постійно озирався на двері підпільної кав'ярні, його очі гарячково бігали, а пальці з нервовою силою стискали паперовий стаканчик з недопитою кавою.

Макс натягнув на обличчя свою фірмову брокерську посмішку — суміш впевненості, зверхності та легкої нудьги — і повільною, розслабленою ходою рушив до столика. Він любив такі моменти. Моменти, коли він контролював ситуацію, коли від нього залежали люди по той бік столу.

— Виглядаєш паршиво, Владе, — кинув Макс замість привітання, опускаючись на рипучий дерев'яний стілець навпроти. Він відкинувся на спинку, закинувши ногу на ногу. — Я залишив два дуже гарячих тендери, щоб приїхати в цю діру. Сподіваюся, в тебе дійсно щось термінове.

Влад здригнувся від його голосу. Він подався вперед, мало не перекинувши свій стаканчик. Кава хлюпнула на край столу, залишаючи темну пляму на пошарпаному пластику.

— Ти навіть не уявляєш, Максе, — прошепотів Влад. Його голос був сухим і надтріснутим, наче він довго мовчав. — Ти навіть не уявляєш, що я знайшов.

Він нервово облизав пересохлі губи і швидко подивився ліворуч, потім праворуч, хоча найближчий відвідувач сидів за десять метрів від них і не міг почути ні слова через фоновий джаз, що тихо лунав з динаміків.

Макс ледь помітно зітхнув. Ці технарі завжди нагнітають. Вони знаходять якийсь зайвий рядок у коді і думають, що розкрили світову змову. Але Влад був корисним. Дуже корисним. У минулому він уже зливав Максу інсайдерську інформацію про оновлення серверів «SomnoCorp», що дозволяло брокеру грати на випередження на ринку оренди снів. Тому Макс вирішив проявити терпіння.

— Ну то здивуй мене, — Макс постукав ідеально відполірованим нігтем по стільниці. — Що ти там накопав у своїх підвалах? Тільки давай без вашого пташиного коду. Суть, ризики, маржа.

Влад запустив руку у внутрішню кишеню своєї м'ятої куртки і дістав товстий, захищений від сканування планшет старого зразка. Він поклав його на стіл, але не відпустив, накривши екран долонею.

— Ти знаєш, як працює ядро «SomnoCorp», — почав Влад, дивлячись прямо в очі Максу. Його зіниці були розширені. — Ти знаєш, що всі сни, всі підсвідомі дані, які ми викачуємо з людей, проходять через фільтри конфіденційності. Алгоритм знеособлює їх, перетворюючи сирі емоції та спогади на стерильний обчислювальний ресурс.

— Знаю. Це основа бізнесу. Етика, безпека і вся та корпоративна нісенітниця, якою ми годуємо інвесторів, — Макс нетерпляче махнув рукою. — До чого ти хилиш?

Влад прибрав руку з планшета і натиснув на сенсор. Екран ожив, кинувши бліде блакитне світло на його втомлене обличчя.

— Я знайшов у системі 'SomnoCorp' бекдор, — тихо, майже по складах вимовив Влад.

Макс завмер. Його брокерська посмішка повільно сповзла з обличчя. У світі нейроінтерфейсів бекдор у такій компанії, як «SomnoCorp», був рівноцінний ключам від ядерної валізки.