Т-Плюс 1 місяць Епоха Великого Зашквару

Світло в кімнаті для допитів мало колір мертвого флуоресцентного попелу. Воно не просто освітлювало стерильний бетонний бокс, воно вгризалося в сітківку, випалюючи залишки сну. Хоча Макс і так не спав. Нормального сну не існувало вже цілий місяць — відтоді, як світ змінився назавжди після катастрофи.

Він сидів на жорсткому металевому стільці, прикутий магнітними кайданками до столу з матової сталі. Матової — це було критично важливо. Будь-яка відбивна поверхня тепер вважалася зброєю. Макс судомно вдихнув повітря, яке пахло озоном і хімічними антисептиками, і здригнувся від власного запаху. Від нього тхнуло застарілим потом, сечею та брудним одягом. Колись успішний, випещений крипто-брокер, тепер він виглядав як справжній безпритульний параноїк. Його дорогий піджак перетворився на засмальцьовану ганчірку, волосся збилося в ковтуни, а під нігтями запеклася чорна багнюка.

Але найважливішим елементом його нового гардероба був шолом. Дешевий, подряпаний полікарбонатний візор, який він зняв із трупа якогось кур'єра в перші дні Великого Зашквару. Візор щільно облягав верхню частину обличчя, залишаючи відкритим лише потріскані губи та зарослу щетиною щелепу. Зсередини пластик був вкритий дрібною сіткою мікротріщин, але зовні він залишався дзеркальним. Тепер усі так ходили. Люди ходили вулицями у дзеркальних шоломах, панічно боячись зустрітися поглядом з будь-ким. Адже після того, як впали фільтри, найменший візуальний контакт тригерив миттєвий обмін підсвідомими спогадами. Очі стали відкритими порталами в персональне пекло кожного.

За дверима почулися кроки. Чіткі, розмірені удари підборів об бетонну підлогу. Макс інстинктивно втиснув голову в плечі, опускаючи підборіддя до самих грудей, щоб його погляд гарантовано впирався лише в матову стільницю.

Двері з тихим шипінням пневматики від'їхали вбік. До кімнати увійшла жінка. Макс бачив лише її ноги: ідеально випрасувані чорні штани вільного крою та гостроносі туфлі з вуглецевого волокна. Вона підійшла до столу і сіла навпроти.

— Зніми цей шматок сміття, Максиме, — її голос був холодним, ідеально модульованим, з ледь помітним металевим відлунням синтезатора мовлення.

Макс заціпенів. Його пальці, скуті магнітами, судомно стиснулися в кулаки.

— Пішла ти, — прохрипів він. Горло роздирало від сухості. — Я знаю свої права. Згідно з екстреним протоколом безпеки, примусове зняття візора дорівнює нейро-зґвалтуванню.

Жінка тихо, майже ласкаво засміялася. Цей звук змусив волоски на руках Макса стати дибки.

— Права? У тебе немає прав. Ти — порожнє місце, Максиме. Біомаса з нульовим соціальним рейтингом. — Вона поклала на стіл тонку папку-планшет. — Я — детектив Інна з відділу внутрішньої безпеки «SomnoCorp». І я тут не для того, щоб гратися з тобою в демократію. Я тут, щоб з'ясувати, хто першим запустив вірусний код, що обвалив наші сервери.

Макс з-під свого подряпаного візора обережно підняв очі на детективку. Він очікував побачити на ній важкий тактичний шолом корпоративної поліції, але те, що він побачив, змусило його здивуватися.

Її обличчя було відкритим.

Вона не мала шолома. Її ідеальні, холодні сірі очі дивилися прямо на нього. Макс інстинктивно смикнувся назад, відвертаючись, очікуючи удару, очікуючи, що зараз його мозок затопить хвиля її чужих, можливо, жахливих спогадів. Але нічого не сталося. Жодного стороннього шуму в неокортексі.

— Як... як ти це робиш? — прошепотів він, не в змозі приховати тремтіння в голосі.

Інна дозволила собі тонку, зверхню посмішку. Вона торкнулася пальцем крихітного сріблястого чипа, імплантованого трохи вище лівої скроні.

— Преміум-щит сьомого покоління, — спокійно пояснила вона, і в її словах Макс почув усю безодню нової соціальної прірви. — Асиметрична конфіденційність. Мої фільтри працюють ідеально. Я можу дивитися на тебе, Максиме. Я можу читати твої реакції. А ти бачиш лише те, що я дозволяю тобі бачити. Ти думав, що витік зачепив усіх? Що еліта раптом стала такою ж вразливою, як і ви, щури з нижніх рівнів?

Макс відчув, як усередині все холоне. Витік був асиметричним; фільтри конфіденційності впали лише для звичайних користувачів, тоді як корпоративна еліта мала преміум-щити, що зберігали їхні таємниці. Це була не просто анархія, це була цілеспрямована класова війна.

— Ви... ви залишили нас голими, — прошипів Макс, відчуваючи, як злість на мить переборює параною. — Ви дозволили цьому статися.

— Не перекладай свою провину на нас, — Інна різко вдарила долонею по столу. Світлодіоди на її браслеті спалахнули червоним. Вона розгорнула планшет, і над столом зависла голографічна проекція.

Макс примружився крізь подряпаний пластик візора. Це був запис із камер спостереження. Темна, підпільна кав'ярня на Подолі. За столиком у кутку сиділи двоє: він сам, ще у дорогому костюмі, і Влад. Системний адміністратор «SomnoCorp», який нервово стискав паперовий стаканчик. Запис ішов без звуку, але алгоритми читання по губах, які Інна активувала одним рухом пальця, миттєво перетворили артикуляцію на текст, що поплив повітрям.

«Я знайшов у системі бекдор... дозволяє підглядати за снами еліти... заробимо мільйони... запуск скрипта...»

— Твоє обличчя, Максиме. Твої слова, — крижаним тоном констатувала детективка. — Ми знайшли цей лог у резервних копіях кластера, який згорів останнім. Ти і Влад. Ви запустили неперевірений скрипт. Ви пробили діру в буфері, через яку мільярди терабайтів людського сорому вилилися в загальну мережу. Ти розумієш, що за це передбачено?