Можливо все

Великі краплі дощу заторохкотіли по машині. І тієї ж миті почалася злива. Вадим, вилаявшись уголос, скинув швидкість. Їхати було дуже складно, адже крізь завісу дощу неможливо було щось розгледіти на дорозі. Та зупинятися йому не хотілося, бо чоловік дуже поспішав додому. 

“На що Ксенія сьогодні натякала?”— пронеслося в голові Вадима і він подумки перенісся на сніданок. Його кохана жінка як завжди заварила смачну каву і сіла за стіл навпроти чоловіка.

— Ти пам’ятаєш, який день наближається? — промовила вона, розглядаючи свій ідеальний манікюр.

“Який?”— вже хотів спитати Вадим, як до столової, немов фурія, увірвалася Ліза.

— Татусю, — на ходу промовляла вона, хапаючи з тарілки гарячий сирник. — Ти підкинеш мене до універу?

— А де твоя машина? — насупивши брови, запитав Вадим.

Ліза підскочила до батька й обняла його за шию. Потім її губи, немов метелик, торкнулися щоки Вадима.

— Вона в сервісі. Ну де їй ще бути?

— Чому це вона в сервісі?— запитав Вадим.

— А тому, що Лізка розбила машину, — почувся голос Макса, який повільно спускався по сходах зі своєї кімнати.

— Як розбила? — не повірив Вадим. — Ти що в аварію потрапила? Чому я нічого не знаю?.. Ти не постраждала?

Ліза глянула на Макса і, зовсім як в дитинстві скривилася, а потім, відпустив шию батька, всілася за стіл поруч із ним. 

— Не хвилюйся, — почала вона, звертаючись до Вадима. — Ніхто не постраждав, крім фонарного стовпа. Так, я саме в нього втаранилася, коли здавала задом.

— Та ти й передом ще не навчилася їздити, а вже здаєш задом, — проронив Макс, всідаючись за стіл, навпроти Лізи.

— Ви хоч колись можете спокійно поснідати? — не витрималася Ксенія. — Максиме, негайно припини задиратися до сестри. А ти, Ліза, швидше снідай, інакше запізнишся до університету.

Вадим, залучений до цієї розмови, зовсім забув перепитати в жінки, що за день наближається. Зараз, поспішаючи додому, він старанно перебирав всі, знайомі йому дати в голові. “День одруження? Ні. Ми побралися в серпні, а зараз тільки травень. Чийсь день народження? Ксенія? Ліза? Максим? Ні...” 

Від цих роздумів його відірвала постать жінки, котра нізвідки з’явилася перед його машиною. Вадим ледве встиг загальмувати. Ще трохи і він би збив її. Це вивело його із себе і чоловік, не звертаючи увагу на зливу, вискочив з машини.

— Ти що, геть дурна? — репетував він. — Якого дідька ти кидаєшся під машину?

— Я дурна? — перепитала жінка, — Ти ледве не збив мене, а тепер ще й робиш винною? Краще поясни, якого дідька ти летиш у зливу на шаленній швидкості?

Вадим вже встиг трохи оговтатись і помітити, що жінка повністю промокла. Але даже в такому вигляді вона не втратила бойового духу. І це потішило Вадима.

— Чому ти смієшся? — запитала жінка.

— Що ти робиш на дорозі одна? — замість відповіді поцікавився Вадим. — Чому блукаєш під зливою?

— Хобі в мене таке, — з викликом промовила жінка. — Блукати вечорами під дощем. Ти що зовсім хворий? Не бачиш, що в мене машина застрягла?

Тільки тепер Вадим помітив, що попереду стояла маленька машина, котра якось зовсім неприродно нахилилася на один бік.

— А-а-а, — протягнув Вадим. — Так давай я тебе смикну… Трос є?

— Себе смикни, — обурено відповіла жінка. — Там колесо пробито. Треба міняти, а я запаску виклала в гаражі.

— А якби не виклала? — поцікавився Вадим з посмішкою на обличчі. — Ти б зараз бортувала колесо?

— Звичайно, — послідувала відповідь. — Чи ти вважаєш, що жінки не здатні самостійно поміняти колесо?

Ці слова, які легко злетіли з її вуст, заставили Вадима розреготатися. Він бачив перед собою тендітну жінку, в легкому сарафані. До речі останній з надзвичайною детальністю (адже він був повністю мокрий) підкреслював жіночність її фігури. І уявити цю красуню з домкратом в руках було вельми складно.

— Чого ти регочеш?— не витримала жінка.

— Слухай, сідай до машини, — запропонував Вадим. — Якого дідька ми стоїмо під дощем?

— Я хотіла перевірити, чи дійсно в багажнику немає запаски, — почала жінка. — А тут ти летиш, як скажений. А потім ще вискакуєш із машини, та починаешь ображати.

— Тихо-тихо, — примирливо почав Вадим. — Пробач, якщо образив. Просто я дуже розгубився і ледве встиг загальмувати. Давай зачиняй свою машину і сідай до мене. Я відвезу тебе додому. Не хвилюйся. До речі мене звуть Вадим. А тебе?

— Єва, — промовила жінка.

Вона кілька хвилин стояла і розгублено дивилася на Відима, а потім, вирішив, що гірше, ніж залишитися в таку погоду на дорозі, нічого не має, відповіла:

— Добре. Дякую.

Вже в машині Вадим не втримався і знов запитав:

— Послухай, Єво, ти дійсно збиралася самостійно міняти колесо? 

Вона кивнула головою і додала:

— Не розумію, чому це тебе так дивує? Ти що ніколи в житті не стрічав самостійної жінки?

— Самостійної? — перепитав Вадим. — Це не самостійність, а мужеподібність. До речі, думки про самостійність крутяться тільки в голові одиначок. Я вгадав? Ти ж одиначка?.. Жінка повинна бути м'якою, ніжною, слабкою… такою, щоб у чоловіка з'явилося бажання захищати її, допомагати…

— Та невже, — язувала Єва. — Якщо я така мужеподібна, то чому ж у тебе виникло бажання допомагати мені?

— Це все тому, — вже відкрито сміявся Вадим. — Що у тебе в руках не було домкрата. А якби був, то я б не зупинився.

— Які дотепні жарти! — обурено промовила Єва. — Просто Бог дотепності.

І згадавши, що бачила на пальці Вадима обручку, додала:

— А твоя жінка… Яка вона? М’яка, ніжна і слабка?

— Звичайно.

— М-м-м, ось як. 

— Ну вона б зроду не міняла колесо. Їй навіть думка така не прийшла б у голову. Вона створює уют, піклується про родину, забезпечує тил.

— Господи! — не витрималася Єва. — Ти хоч сам себе чуєш? Ти ж говориш завченими фразами. Це хто їх вклав у твою голову? Жінка? Чи ще батьки?