Краби

Вона сиділа на березі моря і хвилі, що набігали на золотистий пісок, лизали її ступні. Деякі діставали до колін. А найсміливіші добиралися навіть до стегон. Це її заспокоювало і дарувало відчуття радості. Саме цієї миті вона почула за спиною чийсь голос:

— Дивись, ціле відро крабів.

І дійсно поряд з нею опинилося величезне відро. Дівчина зазирнула всередину. Там копошилися краби, різних розмірів. Деякі з них, мабуть найсміливіші, намагалися вибратися із відра. Вони залазили на спини інших і тягли свої клешні назовні. Це було трохи лячно, тому дівчина відпрянула назад.

— Вони зараз вилізуть і вкусять мене, — вимовила вона.

Власник голоса, котрого вона чомусь не бачила, розреготався і промовив:

— Не бійся. Це ж краби. Вони ніколи не дадуть одному із них вилізти назовні. Як тільки хтось підніматиметься вгору, інші тут же починають щипати його. І цьому бідолазі нічого не залишається, як впасти на самісіньке дно.

Дівчина знов зазирнула у відро. Так, власник голосу був правий. Як тільки-но один з крабів вилазив на спини іншим, щоб дотягнутися клешнями до омріяної  свободи, його тут же безжально щипали інші.

— Які ж вони дурні! — зауважила дівчина. — І самі не вилазять і не дають іншим…

Вона обернулася, щоб добавити ще щось, але поряд із нею нікого не було…

Дівчина здригнулася і… прокинулася.

— Господи, — промовила вона вголос. — Це був тільки сон! Але який кольоровий. І...дуже дивний.

В цю хвилину задзвонив будильник, сповіщаючи про початок нового дня. Отже треба підніматися.

— Ну що ж, Марися, — звернулася дівчина до самої себе. — Підйом і збори, адже тебе чекає дуже цікава справа.

І її думки тут же перенеслися до роботи. Вона, випускниця- відмінниця юридичної академії, котру взяли до однієї з престижних фірм, просто не може міркувати про щось інше. Треба аналізувати, досконало вивчати справу, будувати шляхи захисту. І в цьому житті просто немає часу на сновидіння. Навіть на такі кольорові, як сьогодні.

Марися ледве встигла зайти до офісу, як її перестрів колега. Це був чоловік, який високо піднявся по кар'єрним сходам і обіймав посаду замісника директора юридичної компанії. А ще він був красенем, котрий завжди привертав увагу будь-яких жінок.       

— Ти досконало вивчила цю справу? — запитав він в Марисі.

— Так, я вивчаю цю справу. І в мене вже є кілька пропозицій. 

— Ду-у-уже цікаво, — протягнув чоловік і уважно подивився на дівчину, а та вкотре підмітила, що він дивиться на неї з величезною теплотою. — Зайдіть до мене, обговоримо цю справу. І ще одне, Марися. Нічого не робіть самостійно. Всі свої кроки обов’язково обговорюйте зі мною. Ви повинні розуміти, що наша компанія — це лідер на ринку юридичних послуг. За останні 5 років ми не програли жодної справи. І це спільна праця кращих юристів та адвокатів. Тому я сподіваюсь, що ви не зруйнуєте наш імідж своїми помилковими рухами, а станете працювати в команді.

— Та-а-ак, — погодилася Марися. — Я командний ігрок, тому не хвилюйтеся. Я розумію, що кожне рішення до того, як промовити своєму підзахисному, повинна обговорити з колегами. В часності з вами, Андрію Степановичу.

Чоловік нахмурив брови і тихенько додав:

— Ненавиджу, коли до мене звертаються Андрій Степанович. Так, неначе я старий дід.

Він посміхнувся і в його очах з’явилися бісики, зовсім як в хлопця-підлітка. Марися не втрималася і посміхнулася у відповідь.

— Так що звертайся до мене просто Андрій, — продовжував чоловік. — Ну звичайно в залі засідань дозволяю тобі добавляти “Степанович”.

Цей легкий жарт сподобався Марисі і вона розсміялася. Вже через кілька хвилин вона, з теками по справі, сиділа в кабінеті Андрія і жваво обговорювала складну справу:

— Я взагалі вважаю, що нашому підзахисному, корпорації “Технострой”, не потрібно вплутуватися в це паювання. Так, ці земельні ділянки дуже привабливі, але будувати там котеджне містечко не варто. Я вивчала документацію з приводу екології навколишньої середи. Там не дуже вдала місцевість. Здається років 30 тому, там були поховання радіоактивних матеріалів, котрі сталкери вивезли з Чорнобильської зони. Зараз цю інформацію знищили, але місцевість досі фонить…

— Марисю, — перебив Андрій. — Ви підходите до справи не з того боку. Ми не обговорюємо рішення свого клієнта. Ми допомагаємо йому отримати бажане.

— Але те, що бажає корпорація “Технострой” — це похибка, яка буде коштувати надто дорого. Добре, якщо цю похибку визнають до початку забудови. Інакше… навіть важко уявити, скільки людей поплатяться своїм здоров’ям.

На столі в Андрія стояв маятник — колиска Ньютона, який він завжди запускав, коли хотів поміркувати над чимось важливим. Зараз його рука самовільно потяглася до блискучої кульки, але він різко остановився і прибрав руку.

— Ні-і-і, Марисю! — крикнув він. — Ні, ні і ще раз ні! Якщо ви не розумієте свій круг обов’язків, то я забираю у вас цю справу. Я сам займуся нею. А вам потрібно попрацювати над чимось менш складним.

Уже сидячи в своєму кабінеті, котрий вона ділила з трьома іншими адвокатами, Марися подумала, з сумом в душі: “Ну от, молодець. Першу ж справу, котру тобі дозволили вести самостійно, ти профукала…”

Через тиждень Марисі дали нове діло. Це була справа про розлучення банкира з дружиною. Остання застала свого чоловіка з молоденькою коханкою і, не стерпівши такої образи, подала на розлучення. Банкир прагнув зберегти шлюб, розказуючи про “малих дітей, котрим потрібна любляча родина”. Але його дружина була непохитна. І тоді цей “сім'янин” вирішив залишити жінку без грошей. Але цього йому було замало. Тому він прийняв рішення відібрати в неї дітлахів.

— Я повинна відстоювати інтереси цього зрадника? — запитала вона в Андрія.

— Так, — зітхнув начальник.

Марися сиділа навпроти Андрія, не зводячи з нього своїх величезних сапфірових очей, неначе хотіла вивернути його душу і прочитати в ній, як в книзі, що він насправді думає по цій справі.