Попутниця

Вечоріло. Ніка сумно виглянула у величезне вокзальне вікно. Через мутні, давно немиті стекла ледве-ледве пробивалися останні промені сонця. І дівчина тут же підмітила “Такий же бруд, як в моїй душі”. 

Гучномовець повідомив прибуття потягу. Ніка підвелася, взялася за ручку валізи, некваплячись обвела поглядом весь вокзал, ніби прощаючись з чимось дорогим, а потім мовчки пішла до перону.

І тільки у вагоні, засунув валізу під сидіння, вона дозволила собі видихнути. “Ну, все, — подумала вона, — Самий важкий крок зроблено. Вороття назад немає”. Дівчина подивилася у віконце і згадала, як декілька років назад вперше приїхала в це місто. Які були мрії! Скільки планів пов’язувала Ніка з цим містом. Але воно так і не стало рідним. Навпроти, воно безжально знищило всі мрії, а потім і її саму. Непрохані сльози знов навернулися на очі і Ніка вже готова була розридатися уголос, як почула:

— Доброго вечора. 

Вона повернулася на голос і побачила жінку середніх років, яка заходила до купе і займала місце навпроти. Незнайомка привітно посміхнувся до Ніки і промовила:

— Даже не гадала, що буду їхати в такій приємній компанії.

Ніка уважно подивилась на попутницю, кивнула головою і мовчки повернулася до вікна.

— Їхати прийдеться довго, тому давайте знайомитися, —  запропонувала жінка і тут же додала. — Мене звуть Людмила.

— Ніка…

— Ніка? Гарне ім’я.

— Ну взагалі-то, я Вероніка... Мене саме в цьому місті почали називати Нікою.

— А тобі як подобається: Ніка чи Вероніка?

— Ніка, але…

“Саме Він називав мене Нікою,” —  подумки добавила дівчина і сльози знов навернулися на очі.

— Але це ім’я нагадує про щось болюче, —  замість дівчини сказала Людмила.

Ніка кивнула головою.

— Гаразд, не будемо про болюче, — жінка перевела розмову на іншу тему. —  Судячи з твого юного віку, ти десь навчаєшся?

Дівчина заперечливо похитала головою.

— Я вже закінчила навчання.

— О-о-о, так ти вже дипломований спеціаліст. А в якій галузі?

— Я закінчила університет внутрішніх справ.

— Серйозно? — здивувалася Людмила. — В цей вуз дуже складно поступити. І навчатися важко. Але якщо ти змогла… Ти великий молодець! А з роботою не склалось? Да?

Ніка знов заперечливо похитала головою.

— Ні, все склалося. Я працювала у міліції.

Саме в цей час потяг повільно тронувся. Ніка виглянула у вікно. Приміщення вокзалу залишилося позаду. Потяг набирав оберти. У вікні промелькнули ворота, забор, потім депо. Дівчина з болем в душі дивилася у вікно, а подумки прощалася з цим містом, яке принесло їй багато щастя, але й завдало безжального удару.

Деякий час вони їхали в повній тиші. Людмила читала книгу, а Ніка вкотре розмірковувала над своїм життям: “Що тепер робити? Чого прагнути?” Дівчина настільки углубилась в свої роздуми, що зовсім не помітила, як сльози знов навернулися на очі і вона тихенько почала шморгати носом.

— Ні-і-і, так не піде, — вимовила Людмила, відкладаючи книгу убік. — Я бачу, що в тебе щось трапилося. Не хочеш розповісти? Інколи це дуже допомагає.

Ніка витягла з сумочки хустку і почала витирати носа. 

— Кохання? — запитала Людмила.

— Звідки ви знаєте? — здивувалася Ніка.

— Колись і мені було 20 з хвостиком. І я також кохала одного чоловіка.

— Не склалося? — якось по-дорослому запитала Ніка.

Людмила тяжко видихнула і похитала головою.

— Не склалося. — підтвердила вона. — Він був сином генерала, а я — проста провінційна дівчина, котра приїхала підкорювати велике місто. Ми закохалися одне в одного і навіть почали зустрічатися. А потім він привів мене знайомитися зі своїми батьками. Ось тут все і почалося. З перших же слів вони чітко дали усвідомити, що я не пара їх сину. Не про таку партію вони мріяли для свого нащадка. Деякий час ми намагалися протистояти його батькам, але… все-таки він здався. Не уявляєш, як це було боляче. Та з часом я змирилася. Ось тільки  все життя прагнула довести йому, що я “достойна” партія. Зайнялася бізнесом. Відкрила кілька фірм. 

— І що? Все життя його кохаєте? — поцікавилася Ніка, забувши про свої негаразди.

— Слава Богу, ні. Я зустріла гарного чоловіка, в якого закохалася, а потім вийшла заміж. Так що в мене все склалося досить успішно.

— А в нього?

Людмила розвела руками і клацнула язиком, ніби хотіла сказати: “що поробиш”.

— Він женився по протекції батьків. Поїхав з молодою дружиною за кордон. Але довго там не витримав. Вернувся, розлучився і… занапастив своє життя. Почав пити.    

— Сумна історія, — промовила Ніка.

Розповідь Людмили була настільки щирою, що Ніка відчула нестримне бажання розкрити свою душу цій незнайомці. Вона і сама не помітила, як почала говорити. Слова з легкістю зривалися з вуст Ніки і на білий світ виливався той нестерпний біль, який терзав душу на протязі декількох років і про який вона не могла нікому розповісти:

— Ми познайомилися з ним у супермаркеті. Взагалі наше знайомство було дуже смішним... В той час я навчалася в універі, жила в гуртожитку і раз у тиждень їздила у супермаркет за продуктами. Так от. Одного разу я так поспішала до каси, що налетіла на незнайомого чоловіка своїм візком і ледве не збила його з ніг. Він повернувся назад і його лице просто палало від люті. Звісно я злякалася. Що робити? Я тут же присіла і заховалася за візком. Сиджу і боюся навіть поворухнутися. Тоді цей чоловік зазирнув за візок і наші погляди зустрілися. Мабуть вигляд у мене був дійсно переляканий і безглуздий, бо він від душі розреготався. І я розсміялась разом з ним.

До купе зайшла провідниця — огрядна жінка і, мигцем глянув на Ніку, перевела погляд на Людмилу.

— Чай, кава, пиво? —  запитала вона. —  Є печиво, вафлі, шоколадні цукерки.

—  Ні-і, дякую, —  промовила Людмила.

Ніка також заперечливо похитала головою і, дочекавшись, поки провідниця вийшла, продовжила розповідь: