Хмаринки

Вона дивилася на хмари. У цьому спекотному задушливому місті їй не вистачало повітря. Хотілося втекти далеко, куди-небудь подалі від людей, щоб можна було кричати, вилити той біль, який ось уже кілька тижнів просто розриває душу. Як це витримати? І чому це все сталося саме із нею?

Настя вдихнула на повні груди, прагнучи заповнити легені киснем. Але знову відчула гострий брак повітря. Це відчуття переслідувало її протягом останніх декількох тижнів. Декількох тижнів болю, відчаю та віроломної зради.

Хмари, які проносилися по небу, викликали легке запаморочення і нудоту, тому жінка відвела погляд від вікна. Вона охопила чашку з ароматною гарячою кавою двома руками, немов намагалася зігрітися, і знову задумалась про події, котрі повністю вибили її з колії ...

Він з'явився в її житті несподівано. Хоча ні! "З'явився" — трохи не те слово. Він просто увірвався в Настіне життя, порушивши весь заведений жінкою уклад і повністю змінивши її саму.

Був ранній морозний ранок. Настя, як зазвичай поспішала на роботу і навіть намагалася не спізнитися. Але... Хвилинна стрілка чомусь бігла з неймовірною швидкістю, ритмічно відбиваючи час запізнення. "Блі-і-ін, — проносилося в голові жінки. — Ну що я знову скажу шефові? І вийшла ж на 10 хвилин раніше... Якби не ця дурнувата маршрутка, що потрапила в затор, я б з легкістю встигла на роботу. А тепер знову доведеться стояти та червоніти, немов школярка".

Настя вбігла в приміщення, на ходу кинув охоронцеві вітання, і просто вирвала у нього з рук кореспонденцію. Краєм ока жінка помітила, що двері ліфта зачиняються.

— Стривайте, — крикнула вона і миттю помчала до ліфта.

Але мабуть весь Всесвіт був налаштований проти Насті в цей день. Ліфт не став її чекати. Двері плавно, як в уповільненому фільмі, зачинилися і Настя з відчаєм зазначила:

— Це ще сім хвилин... Тепер я запізнилася на 17 хвилин... Мене просто вб'ють.

Саме в цю хвилину повного відчаю вона почула за спиною оксамитовий чоловічий голос:

— Гарних жінок не вбивають. Тим паче за запізнення лише на 17 хвилин.

Від несподіванки Настя здригнулася і різко озирнулася. Кореспонденція, яку жінка стискувала в руках, не витримала настільки енергійного повороту і віялом розлетілася по підлозі.

— О ні-і-і, тільки не це! — вирвалося у Насті.

Жінка тут же присіла та почала збирати листи, а внутрішній голос дбайливо додав ще кілька хвилин до запізнення.

— Вибачте, я напевно налякав вас, — повторив все той же приємний голос.

Чоловік опустився поруч з Настею і теж почав збирати листи.

— Ні, все нормально, —  тільки тепер Настя глянула на власника голосу.

Ще ніколи в житті вона не бачила такого вродливого і мужнього обличчя. Великі карі очі світилися добротою. Саме вони зачарували Настю з перших же хвилин знайомства.

—  Давайте знайомитися, — продовжував чоловік. —  мене звати Ігор.

—  Настя, —  відповіла жінка забираючи останні листи і піднімаючись з полу.

В цю хвилину під'їхав ліфт і двері гостинно відчинилися, запрошуючи увійти всередину. Настя швидко увійшла в ліфт та озирнулася на свого нового знайомого.

—  Ви будете їхати? —  невпевнено запитала вона.

—  Я б з радістю, — відповів Ігор. —  Але мені потрібно зачекати на колегу.

— Ясно, тоді до побачення. —  І Настя тут же натисла на кнопку.

Двері зачинилися, ліфт поїхав на 5 поверх. "Я не залишила йому свій номер телефону, —  засмучено подумала жінка і тут же зазначила. —  Але ж він і не просив... "

Все-таки Всесвіт вирішив зглянутися над Настею і жінка змогла прослизнути в свій кабінет, непомічена шефом. Ольга Павлівна, колега по роботі, уважно подивилася на Настю, підняла окуляри і досить виразно постукала вказівним пальцем по годиннику на руці.

— Знову запізнюєшся, — прокоментувала вона.

—  Блі-і-н, да. Маршрутка, в якій я їхала до офісу, потрапила в затор. Не повірите. Я вийшла сьогодні на 10 хвилин раніше, щоб встигнути. Але мабуть мені точно написано на долі постійно спізнюватися.

— Ну-ну, — похитала головою Ольга Павлівна. — Уявляю, що сказав би Іван Миколайович, якби ти написала в пояснювальній: "Запізнилася тому, що мені так на долі написано".

— А Іван Миколайович мене не шукав? — запитала Настя.

— Поки що ні. Тобі пощастило.

Саме під час цієї розмови, двері відчинилися і на порозі з'явився високий сухуватий чоловік, років 50, або просто шеф — Іван Миколайович.

— Настя, що там з проектом Голікова? — з порога почав шеф.— Якісь ідеї є?

— Да-а, — відгукнулася жінка.— Якраз вчора я розробила декілька варіантів. Можна спробувати…

Жінка не встигла договорити, як шеф перебив її:

— Бери ескізи і до мене в кабінет. Будемо дивитися разом.

Він вийшов, а Настя зібрав всі свої варіанти-ескізи, розкидані на столі, мовчки поспішила за ним. Як тільки вона увійшла до кабінету шефа, то зараз же побачила того красеня, з яким вона познайомилася біля ліфта. Він сидів у кріслі, відкинувшись на спинку, і насолоджувався ароматною кавою. Чоловік уважно подивився на здивовану Настю, а потім посміхаючись промовив: 

— Як бачите, я виявився правий. Вас ніхто не вбив.

— Ви знайомі? — в свою чергу здивувався Іван Миколайович. — І хто? За що? І кого саме хотів вбити?

— Ні, ми не знайомі, — взяла себе в руки Настя і тут же почала торохтіти, боячись, якби Ігор не встиг видати її запізнення. — Вірніше, знайомі. Але ми познайомилися недавно, хвилин 20 тому, внизу, біля ліфта. Я як раз забрала кореспонденцію в охоронця і не втримала всі листи в руках. Вони впали прямо на підлогу, а Ігор мені допоміг їх зібрати.

Іван Миколайович з подивом дивився на Настю і уважно слухав її розповідь. Потім хмикнув, похитав головою, ніби кажучи:"ну і справи", і перевів погляд на Ігоря:

— Ну що ж, тоді я не буду представляти вас один одному. Відразу перейдемо до справи.

Ігор підвівся з крісла і підійшов до столу, на який Настя встигла покласти свої ескізи.