Розділ 17. Співмешканці за обставинами

Після того як правда про професію загадкової жінки, що приїжджала до батька Марка, випливла на поверхню, події в їхньому житті набули бурхливого розвитку. З її появою шлюб розпався — не тому, що між нею й батьком Марка була інтрижка, а тому, що вона працювала на нього… як сімейний адвокат. Вона представляла його інтереси в суді, адже мати Марка мала намір відсудити якомога більше з нажитого майна.

Під час цих сімейних розбірок зі шафи повипадало чимало скелетів: і те, що батько ніколи не кохав матір і одружився з нею під тиском власних батьків; і те, що в нього була кохана людина ще до знайомства з нею, й цей зв’язок тривав роками; і те, що мати Марка теж не зберігала вірності, проте не погоджувалася на розлучення, аби не зганьбити імідж своєї родини.

Марк, здавалося, не дуже переймався розлученням батьків. Навпаки — він бачив у цьому шанс на омріяну свободу. Поки тривала судова тяганина, Марк шукав роботу й нове житло. І матері, і батькові він відмовив у спільному проживанні — хоча вони й не надто боролися за його прихильність. До речі, навіть у зневазі одне до одного вони виявилися схожими: мати сказала йому — «Твій норов — вилитий батьківський», а батько — «У тебе характер — як у матері». Цей факт неабияк тішив Марка.

— Все-таки вони — два чоботи пара, як би не цурались цього, — гиготів він, сьорбаючи чай на кухні в Северина.

— Тобі смішно? — кинув Северин з осудом. — В тебе ні грошей, ні роботи, ні даху над головою.

— А що мені, плакати? — глянув Марк спідлоба. — Золотої ложки вже нема, але й золотих кайданів теж. Якось випетляю. 

— Так лишайся тут, у Северина, — заявила я з удаваною тріумфальністю, ніби вирішальне слово за Марком, а не за господарем квартири.

— Гей! — обурився Северин. — Тут, взагалі-то, я вирішую.

— А ідея непогана… — протягнув Марк, повністю ігноруючи Северина. — В принципі, додаткове спальне місце. Крісло ж розкладається. Сьогодні ж завезу речі!

Радісно, ми дзвінко цокнулись чашками. Я підняла свою для тосту:

— За легке і мирне співжиття! Може, хоч чистіше стане в цій берлозі.

— Звісно, — театрально кивнув Северин. — Бо ж не за просто так він тут житиме. Будеш мені за господиню. Готувати вмієш?

— Ну… вермішель зварганю.

— Якось знюхаємось, — Северин міцно потис руку Маркові. — Але з наступного місяця — оренда навпіл.

— Та без питань! — запевнив Марк. — Я вже майже влаштувався.

Ми з Северином обмінялися здивованими поглядами.

— У мене випробувальний період. Якщо візьмуть — пригощу вас коктейлями. Бо я… стажуюсь на бармена!

Марк підморгнув і зробив пістолетик з пальців — спершу в бік Северина, потім у мій. Очікував веселішої реакції. Але наші обличчя лише скисли.

— Ти впевнений? — обережно запитала я.

— Куди взяли — туди взяли, — відрубав Марк. — Мені потрібні гроші.

— Що ж… Вітаю? 

— Дякую! — радісно вигукнув Марк. — Ех, класно бути капітаном свого корабля. Ніколи б не подумав, що стану барменом… і що мені за це нічого не буде від сім’ї.

— Надіюсь… — з сумнівом зронила я.

Того ж вечора ми втрьох перевезли речі Марка, і ці двоє ступили на поріг невідомості: «Чи зживуться разом? Чи справді батьки залишать Марка в спокої? Чи знайде він роботу? І яке моє місце у цій історії?»

Проте це все було ще за обрієм. А поки ми вперше за довгий час просто сміялися та обговорювали буденні речі, як звичайні друзі. Без напруги. Без інтриг. Та чи надовго?

Це останнє питання не давало мені спокою… Але день був настільки насичений, що очі самі заплющилися, а тіло занурилось у глибокий сон.

Я відчула жар, ніби сонце пекло просто у вічі. Почала мружитися. Потім — холодок, ніби тінь накрила. Лоб розслабився. І знову — світло, жар. А тоді тінь… така лагідна й затишна, як літній сон під черешнею. І знову палюче світло!

Я розплющила очі. Переді мною стояв Северин і тримав зошит, який відкидав на мене тінь. За вікном — день, сонце, спека. Він усміхнувся, забрав зошит — і сонячне проміння знову вдарило мені в обличчя. Я зиркнула на нього ображено. Чи то був Марк?…

Обличчя то змінювалося на Северинове, то на Маркове, риси змішувалися, і я вже не розуміла, хто це насправді.

І тут — сигнал машини: бібіп!

Я прокинулася.

Це був лише сон. Але сигнал не припинявся. Я підбігла до вікна — а під ним машина Северина. А в ній, весело махаючи рукою, сидить поруч Марк.

Я похапцем зібрала ранець, нашвидку вдяглась — і вибігла до них.

— Залізай уже, — підганяв Северин. — Пунктуальність — твоє слабке місце.

— Я просто будильник забула ввімкнути, — пробурмотіла я, відчиняючи дверцята й вмощуючись на задньому сидінні. — І взагалі, чи доречно ось так з’являтися разом в універі?

— Та нічого страшного. Побалакають трохи, мовляв, приїхала зранку з двома хлопцями, ще й волосся розтріпане, — підколов Северин, ткнувши пальцем у мій поспіхом закручений пучок.

— Гей! Руки прибери! — гаркнула я.

— Моя машина — мої правила, — самовдоволено відповів Северин, корчивши гримасу.

— І давно це ви так тісно спілкуєтеся? — урвав нашу перепалку Марк. — Я до того, з яких пір ви… ну… разом?

Ми з Северином переглянулися — ніби мовчки радилися: пояснити йому чесно чи розіграти виставу?

— Думаю, у цій ситуації слово варто надати леді. Бажено? — вишукано підкинув пас.

— Ну… — протягнула я, тягнучи час, аби щось вигадати. — Северин дуже мене підтримав, я його — теж. Були… свої причини. І свої епізоди.

— Тобто ти у френдзоні, чувак, — заявив Марк і по-дружньому хлопнув Северина по плечу.

— Ти теж, чувак, — тихо просичав Северин, відштовхуючи його руку.

— Та навіщо вам ті дівчата взагалі? Ви так класно виглядаєте разом, — видала я, намагаючись розрядити напруження.

— Бажено, ти дуже ризикуєш, граючись із вогнем, — сказав Марк тоном суворого тата до наївної дитини. — Северине, газуй!