Розділ 15. Веселка після грози

Тепер, коли всі думають, що я зустрічаюся з Северином, настав найкращий момент поговорити з Марисею. Зібравши думки докупи й кілька разів прорепетирувавши вступний монолог, я глибоко вдихнула й набрала її номер. Гудки тягнулися нескінченно. І коли я вже майже зневірилася, що ображена подруга не візьме слухавку, нарешті почула знайомий, рідний голос, за яким так скучила.

— Алло? — інтонація була насторожена, майже запитальна: «Чого ти хочеш?»

— Марисю, привіт. Я давно хотіла з тобою поговорити, але не наважувалась. Уся ця ситуація… вона розриває мені серце. Я ніколи не могла уявити, що таке може статися між нами. Я сумую за нашими посиденьками після пар, за жартами під час перегляду токшоу, за примірками в магазинах без покупок, за твоїм авантюризмом, що витягував мене із зони комфорту… І знаєш, я так хотіла розповісти, що в мене зʼявився хлопець! І чекала того моменту, коли ти нарешті зізнаєшся Маркові у своїх почуттях…

Я виговорила все, як на духу. Але Марися мовчала. І ця тиша з кожною секундою ставала ще нестерпнішою.

— Бажено… — нарешті озвалась вона. Її голос уже попереджав, що відповідь буде болісною. — Я йому вже зізналась. Тоді, на озері. Він відмовив.

— Мені дуже шкода…

— Та нічого. Одні двері зачиняються, інші відчиняються. Тоді ж, на озері, я познайомилася з новими людьми. І, знаєш, здається, я нарешті знайшла те, чого мені бракувало. Я зрозуміла, що ситуація з Марком була для мене радше зручним приводом. Насправді, я давно хотіла трохи віддалитися від тебе.

Моє серце стислося, ніби хтось пустив у нього кулю. Ком болю став у горлі, сльози підступили до очей. А Марися продовжувала.

— Я вдячна за наш час, проведений разом. Було багато крутого, це правда. Але… я часто підлаштовувалась під тебе. Мені бракувало драйву, нових емоцій, відчуття, що я живу це студентське життя. Ти лише раз погодилася піти зі мною в клуб — те, про що я так давно просила. Та й тоді майже весь вечір стояла осторонь. А з цими новими людьми я можу бути собою. Я не мушу їх переконувати вийти з зони комфорту — ми вже на одній хвилі.

— То… тобі було зі мною нудно? — прошепотіла я тремтячим голосом.

— Бажено… Це буде краще для нас обох. Але знай — я все одно тебе люблю.

Я не могла вимовити жодного слова. Відчувала себе дурепою, яка вигадала сценарій “фіктивне кохання заради дружби”, коли насправді дружба вже давно тліла. Відчувала себе поганою подругою. Людиною, з якою нудно навіть тим, кого вважала найближчими. Але мовчати — ще гірше.

— Що ж… нічого не вдієш, — видушила я з себе.

— Давай хоча б не ігнорити одна одну, добре? Ми ж одногрупниці.

— Угу, — гмикнула я, намагаючись надати голосу бодай ілюзію легкості.

— Добре, Бажено. До зустрічі в універі.

— Бувай…

Гудки.

Я відкинула телефон якнайдалі й згорнулася калачиком. Хотілося зникнути.
Змінити університет. Місто. Номер. Ім’я.
Стати іншою людиною.
Будь-ким, тільки не собою, щоб не відчувати цього болю.

Заснути після цієї розмови я так і не змогла.
Сльози. Спогади. Образа. Гнітюча важкість в душі не давала мозку відключитись, а тілу — розслабитися.
Зрештою ніч перейшла в ранок. Світ не зупинився через нашу з Марисею розмову. Як завжди, треба було вставати, вмиватися, снідати, збиратися в університет.

«Після грози завжди з’являється веселка», — підбадьорила себе, перш ніж переступити поріг під’їзду.

Біля входу стояла припаркована машина Северина. Вікно опустилося, і він виглянув у мій бік.

— А хто це в нас такий заплаканий? — підколов він. — Сідай, час їхати.

Я мовчки сіла в машину. Пояснювати нічого не хотілося. Спершись на сидіння, я відвернулася до вікна й важко зітхнула.

— Що трапилось? — Северин м’яко торкнувся мого плеча.

Рано чи пізно довелося б розповісти. Я знову зітхнула, зібралася з думками й повернулась до нього. Його погляд був уважним і трохи стривоженим.

— Учора я говорила з Марисею… Все виявилося зовсім не так, як я думала. Марк був просто зручним приводом, щоб вона могла дистанціюватися від мене, — в очах запекло, і я не стрималась. — Вона сказала, що зі мною було нудно… хник-хник… А тепер у неї нові друзі, з якими, за її словами, «на одній хвилі».

Сльози знову хлинули. Северин обережно пригорнув мене до себе, погладжуючи по голові, намагаючись заспокоїти.

— І навіщо тобі така подруга? — сказав він лагідно, витираючи мені сльози. — І хто сказав, що ти нудна?

— Бо я не люблю авантюри, тусовки й клуби… — зітхнула я, намагаючись дихати рівніше та ковтаючи сльози.

— Я теж не люблю, — запевнив він.

— Брехун! — мене знову прорвало. — Ти ж був тоді в клубі! І до озера поїхати запропонував саме ти…

Северин важко видихнув, знову витираючи мені обличчя.

— Я такий самий «нудний», як і ти, — почав він. — Я ж казав, що певний час почувався чужим, тож мусив вигадати собі нову роль, аби мене прийняли. Так і познайомився з тими людьми. Але вони — не друзі, скоріше просто компанія. Не пригадаю, щоб хоч хтось із них коли-небудь говорив зі мною щиро.

З кожним словом мені ставало трохи легше, хоча в дзеркало я досі боялась дивитися.

— І як я в такому вигляді піду в універ? — глянула на себе: очі червоні й опухлі.

— Твоя правда, — сказав він з показною серйозністю. — Сьогодні — ніякого університету. Ми їдемо в інше місце.

Зазвичай я б відмовилася, та сьогодні була виснажена, розбита й зовсім не готова до навчання. Я мовчки кивнула.

— О, то хто це в нас тут не любить авантюри? — усміхнувся Северин. — І не скажеш одразу! Марися ще буде лікті гризти.

Його слова прозвучали, наче втішання після розриву з хлопцем, хоча насправді мене підшила подруга. Але саме це підтримало й розсмішило мене. Настрій уперше за довгий час хоч трохи покращився.

— От так краще, — сказав Северин. — Усмішка тобі дуже личить.