Розділ 13. Його відповідь

Гра тривала, і увага поступово переключилась на іншого учасника. Це був мій шанс прослизнути непомітно повз усіх і знайти Марисю. Я рушила в напрямку дерев, куди зникли вона з Марком. Невдовзі побачила їх: вони стояли трохи осторонь, говорили. Марися — швидко, з натиском. Марк лише кивав. Я не наважувалась підійти ближче.

Я чекала слушного моменту — хотіла зловити Марисю наодинці, пояснити, що Марк тепер точно знає: він мені не цікавий. А значить… перешкод для нашої дружби більше немає.

«Немає ж? Правда?..» — запитувала я себе, намагаючись переконати власну тривогу.

І в ту ж мить хтось легенько торкнувся моєї спини. Я здригнулась. Це був Северин.

— Я тебе не розумію, — сказав він глухо. — Цілуєш мене… а сама нишком ходиш за ними.

— Вибач… той поцілунок нічого не означає. Я… була змушена, — почала я, та він перебив.

— Нічого не означає? — його голос став різким, глухим, з надривом. — То я тобі навіть не подобаюсь? Навіщо тоді?

— Я хочу бути з тобою чесною, — з моїх грудей вирвався тремтливий подих. — Марк подобається Марисі. Вона почала мене уникати через ревнощі. Я… хотіла показати їй, що не претендую на його серце. Тож…

— Тож ти вирішила погратися моїм, зрозуміло, — його голос став грубим, у ньому бриніло щось дуже болюче. В очах — презирство. І розчарування.

— Я не думала, що… — почала я, та слова більше не мали сили.

Северин розвернувся і пішов до машини. Грюкнули дверцята, двигун завівся, і за мить клуби пилу знялися над дорогою — він поїхав, не озирнувшись.

Всі навколо завмерли. Дехто обернувся на мене.

— Невже в нашої парочки розбір польотів? — з єхидною усмішкою кинув Орест.

— Облиш її, пішли краще пивка бахнемо, — втрутився хтось і відтягнув його вбік.

«Все. Мені більше тут нема чого робити», — подумала я. Взяла рюкзак і рушила пішки в бік траси.

Сутінки заповнювали простір. Усе навколо здавалося трохи загрозливим. Але це, як не дивно, відволікало. Всі думки про цей вечір тонули у темряві.

Треба було просто йти. Просто вижити. І щоб ніхто не лишив від мого життя нічого — ось так, посеред траси, під лісопосадкою, що виглядала як ідеальне місце для злочину.

І ось мій найгірший сценарій почав справджуватися. Позаду почулося, як наближається авто. Фари освітили дорогу, відкинувши переді мною довгу, викривлену тінь.

— Їдь… просто проїжджай повз… — шепотіла я собі під ніс, ніби мантру.

Але мантра не подіяла. Машина загальмувала. Дверцята клацнули — хтось вийшов.

Біжи! — мозок кричав. Я рвонула вбік, у кущі. Бігти по дорозі — безглуздо. У хащах хоча б є шанс сховатися. Гілля дряпало руки, обличчя, але адреналін глушив біль. Серце билося так гучно, що здавалося — мене почують. Подих збився, став уривчастим і різким.

— Бажена, ти що робиш? — почувся хриплуватий, знайомий голос. — Чого одна шуруєш лісосмугою? Життя набридло?

Я зупинилась і обернулася. Це був Марк.

Мене накрило хвилею емоцій. Переляк, полегшення, сором, втома, сумління — усе змішалося. Я стояла, не знаючи, що сказати. Сльози підступили самі. Спершу одна, потім ще, а далі прорвало. Вони котилися з очей, щоки пекли. Потім ридання. Ноги підігнулись — я почала осідати на землю, важко, ніби втратила вагу тіла. Але Марк встиг підхопити мене.

Я втиснулась обличчям у його кофту, не стримуючи ридань. Це був порив, якого я не могла зупинити.

— Ей… ти що? — тихо мовив він, витираючи сльози з мого обличчя. — Збираєшся мені всі речі залити сльозами і соплями? Що з тобою, Бажено?

Мені було так соромно за цей зрив, що я лише сильніше втупилася обличчям у його груди. Він міцніше обійняв мене й схилився до вуха.

— Все добре. Ти просто злякалась, так? — шепотів він лагідно. — Я тебе відвезу додому. Гаразд?

Я підвела на нього очі, ледь кивнула і витерла сльози рукавами. Він зняв свою куртку, накинув на мене, підтримав за плечі і обережно провів до машини, посадивши на заднє сидіння.

Та ми були не самі. Попереду сиділа Марися.

По моєму тілу пробіг холод — дрібні мурашки під шкірою. Я не змогла розпізнати емоцію на її обличчі. Стурбована? Зла? Просто байдужа? Але щасливою вона точно не виглядала.

— Ти як? — запитала вона з крижано-спокійним голосом.

— Все… добре, — прошепотіла я. Комок у горлі ледь дозволив видушити ці слова.

Марися кивнула і ледь посміхнулась, але вже за мить її обличчя знову стало відстороненим.

— Вона злякалась, — пояснив Марк. — Подумала, що її хочуть скривдити. Я б і сам налякався, якби машина пригальмувала в темряві біля траси.

— Ага. Дякую, — видихнула я з останніх сил.

— Не хвилюйтеся, дівчата. Довезу вас цілими й неушкодженими, — додав він з напівусмішкою, намагаючись розрядити напругу.

Марися мовчки повернулась до вікна, сперлась на руку і глибоко зітхнула. Ми їхали без слів. Напруга в машині була геть фізично відчутна.

Коли Марк зупинився біля її будинку, вона вийшла, не озираючись. Але в дзеркалі заднього виду я побачила її погляд — вона проводжала машину очима.

«Чорт. Знову я налажала», — промайнуло в голові, поки я тиснулася в спинку сидіння.

— Дуже пече шкіра? — голос Марка вирвав мене з потоку внутрішніх страждань. — У тебе все обличчя подряпане після тих хащів, в які ти полізла.

Я потягнулась до дзеркала, щоби роздивитися себе, і, неочікувано, опинилася зовсім близько до обличчя Марка, відчувши його дихання.

Він пересів із водійського сидіння назад і сів поруч. Я кинула на нього переляканий погляд і мимоволі відхилилася, не розуміючи, що відбувається.

— Та заспокойся, — спокійно сказав він. — Просто оброблю царапини. Ти ж не хочеш занести якусь інфекцію?

Я мовчки кивнула, погоджуючись.

Марк дістав маленьку аптечку, змочив ватний диск і обережно торкнувся подряпин на моєму обличчі. Пекло — я мимоволі мружилася. Потім він наніс крем.