Розділ 12. Правда чи дія

За інших обставин я б ні за що не погодилася їхати з майже незнайомою компанією за місто, але цього разу хапалася за це як за шанс урятувати дружбу з Марисею. На мій подив, Северин підтвердив, що вона справді погодилася на відпочинок біля озера.

«Це зовсім не схоже на нас», — зітхнула я. До того ж боліла думка, що, можливо, навіть там вона уникатиме мене.

В обід за мною заїхав Северин, і ми разом вирушили забирати ще когось із їхньої компанії. Я майже не знала цих людей, лише мельком бачила деяких в університеті, тож почувалась украй ніяково.

— Ти сидиш, ніби на голках, — підмітив Северин, розслаблено кермуючи однією рукою, а другою сперся об вікно, підперши голову. З боку здавалося, що такі поїздки — його звична рутина.

— Я вперше їду за місто з майже незнайомими людьми — звісно, мені тривожно, — надуто відповіла я, обурена тим, що він не розуміє очевидного.

— Ти ж знаєш мене, Марка й Марисю. Ми вже хтось, — ліниво промовив він, позіхаючи.

— І з якого це часу я тебе знаю? — здивувалася я. — Лише уривки фактів і власні враження.

— Хм, цікаво… — протягнув він. — І які ж у тебе враження про мене?

Я схрестила руки й поринула в роздуми.
«Справді, які ж?..»

— Все настільки погано? — порушив ніякову тишу Северин.

— Ну… Ти здаєшся непередбачуваним, часто дієш спонтанно. Гадаю, живеш, як заманеться. Імпульсивний. Ви з Марком у цьому схожі. Ти йому пасуєш як друг.

— Ах, пасую як друг… Чудовий додаток до Марка, — роздратовано й з натяком на насмішку повторив Северин, наче пародіював. — Марк, Марк, Марк — все навколо нього, так?

Я не очікувала такої реакції.
— Ні, ти не так зрозумів… Я просто… — почала м’ятись, та він перебив.

— Значить, час відокремити мене від Марка в твоїй голові, — його голос різко змінився, став холодним, майже погрозливим.

Він різко вивернув кермо — і ми поїхали в протилежний від озера бік.

— Ей, що ти робиш?! — закричала я, перелякана. — А як же ті, кого ми ще мали забрати?

— Своїм ходом доберуться, — прошипів він.

Машина мчала, серце вискакувало з грудей, думки плутались. За кілька хвилин я вже тисячу раз пошкодувала, що сіла до нього в авто.

— Роби, що хочеш, але випусти мене! — наказала я, проте голос дрижав.

Він різко натиснув на гальма. Машина зупинилася так стрімко, що мене кинуло вперед, а потім назад.

— Виходь. Ми приїхали, — кинув Северин, вийшов із машини й гримнув дверима.

Ми опинились навпроти невеликого кафе, оточеного ботанічним парком. Я колись чула про це місце й давно хотіла сюди потрапити, але без авто це було майже неможливо.

Кафе вражало — традиційний стиль із нотками сучасності. Стіни прикрашені петриківським розписом, довкола глечики й глиняні фігурки. Усередині — лише місцевий трав’яний чай, розчинна кава та солодощі: мармелад, пастила, сушені фрукти.

Северин замовив чай для нас обох і сів біля вікна у формі кола, з якого відкривався краєвид на парк — повний квітів і кам’яних скульптур у вигляді ідолів.

Поманив мене до столу. Я, все ще в легкому трансі від краси навколо, слухняно сіла навпроти й не могла відвести погляду від витворів місцевих майстрів. Тут також продавали прикраси, кераміку, картини, плетені сумки та вишитий одяг — усе в українському народному стилі.

— Бачу, тобі тут подобається, — нарешті голос Северина пом’якшав. — Твій погляд бігає по кімнаті, наче ти тут уперше. Я правий?

— Так… — протягнула я, ледь кивнувши. — Здається, всі вже давно тут бували, а я тільки зараз потрапила. І то при таких… цікавих обставинах.

Між нами повисла тиша. Северин уважно дивився на мене, не зводячи погляду, й від того мені ставало ніяково. Я червоніла, відчуваючи, як приливає кров до щік. У голові раз у раз спливала думка: «Це що — побачення?..»

— Я не хочу бути просто другом Марка в твоїх очах, — сказав він раптом упевнено, хоча спокійно, наче обговорював щось буденне, розмішуючи цукор у чаї. — Постійно ловлю себе на думці про тебе.

Я інстинктивно почала кусати губу. Мій погляд не міг сфокусуватись — ніби мозок гарячково шукав потрібний файл з відповіддю.

— Я не ловелас, як ти, можливо, могла подумати, — продовжив він, і в голосі вловлювалась щирість. — Я рідко підпускаю людей близько й легко відпускаю тих, хто робить боляче. Не буду брехати — характер у мене не з легких. Буваю впертий, дію імпульсивно… Але точно не поганий. Зате зі мною ніколи не буває нудно. І я доволі… палкий.

Мої очі округлилися — я не очікувала такої відвертості.

— Палкий? — невпевнено перепитала я.

— Тримайся поруч — дізнаєшся, — усміхнувся Северин, підморгнув і підхопив чашки, щоби віднести їх до баристи. — А тепер ходімо. Нас, мабуть, уже зачекались.

По дорозі до озера Северин запропонував увімкнути музику, яка мені подобається.

— Не думаю, що тобі зайде, — відповіла я, бо він зовсім не виглядав як той, хто оцінить мій музичний смак.

— Та давай, — підбадьорливо усміхнувся він. — Я все одно слухаю одне й те саме. 

Він почав натискати кнопки на панелі, щоби підключити мій телефон через блютуз.

— Ну, гаразд, вмовив, — нарешті здалась я і відкрила плейліст групи Men I Trust.

— Ось моя улюблена, — сказала я, обравши Tailwhip.

Северин слухав уважно, постукуючи долонею по керму і легко киваючи в такт.

— Звучить весело, але в ній є щось меланхолійне, — задумливо промовив він на середині пісні. — Про що вона?

— Не гарантуватиму, що правильно її трактую, — знизала плечима я. — Але для мене це пісня про прийняття самого себе. Наче гімн усім, хто намагався змінитися під впливом інших, підлаштуватися під чужі очікування… але врешті зрозумів, що марно. Там є рядок: «ця сільська собака не помре в місті». Можливо, звучить смішно, але доволі символічно. Автор не хоче покинути цей світ, будучи тим, ким не є, тому прагне повернутися до витоків.