Розділ 11. На золотому поводці

Як і обіцяв, наступного дня Марк уже був в університеті. На одній із пар він сів поруч і прошепотів, що хоче зустрітися зі мною в студентській їдальні під час обіду.

На обідній перерві він уже чекав за далеким столиком, тож я, не вагаючись, сіла навпроти. Звісно, я очікувала, що він почне розпитувати про ту жінку, яку я бачила біля його будинку, але розмова почалася зовсім не з цього:

— Ви з Марисею що, посварилися?

— Ну… — протягнула я, не знаючи, як правильно це пояснити. — Ми взяли паузу у спілкуванні. По її ініціативі.

Очі Марка не приховували здивування.

— Мене не було тиждень, а вже стільки всього сталося! Як завжди: щодня ходи — нічого не відбувається, раз пропустиш — і ти вже в хвості всіх подій.

— Типу того… — сумно відповіла я, знову втративши настрій.

Як би там не було, я сумувала за нашими розмовами з Марисею й дуже хотіла поділитися з нею всім, що накопичилося на душі. Бути поруч, але не мати змоги виговоритися їй — це справжня мука. Ситуація з Марком відволікала мене на якийсь час, але тепер, коли він повернувся до навчання, я знову думаю тільки про нашу дружбу з Марисею, яка, здається, тихо згасає. І все через таку дрібницю… Причина мені видавалася надто незначною, щоби ставити крапку в наших стосунках.

— Гей, ти тут чи десь блукаєш? — прохрипів Марк, і мене наче хтось висмикнув із роздумів.

— Так-так, — кліпаючи очима, відповіла я, даючи зрозуміти, що готова слухати. — На хвильку загубилася в думках.

Марк сперся на лікоть і почав свердлити мене поглядом, ніби намагався зазирнути просто в голову. Коли переконався, що я знову повністю тут, продовжив:

— Отже, ти бачила якусь жінку біля нашого будинку, — безцеремонно перейшов він до головної теми.— Розкажи все як було.

Я описала, як бачила жінку, що виходила з будинку і сідала за кермо припаркованої неподалік машини, а потім за нею виїхала ще одна машина з подвір’я.

— Варіантів небагато: з двору міг виїжджати тільки батько, — сказав Марк упевнено, зовсім без емоцій — наче не син, якому важливі чисті наміри батька, а детектив. — Виходить, ця жінка була в домі з ним. Вдвох. Підозріло!

— Підозріло… — невпевнено повторила я.

— То якою вона була? Опиши, — серйозно попросив він, схрестивши руки на грудях.

— Ну… — протягнула я, намагаючись згадати деталі. — У неї було темне волосся, зібране в низький хвіст. Чорний костюм… туфлі на шпильках… Не можу точно сказати, що вона тримала в руках — то була чи папка, чи клатч, чи щось інше… Все сталося так швидко. Я навіть не пам’ятаю кольору її очей чи помади.

Ми сиділи в тиші, кожен занурений у власні думки, гадаючи, що могло бути причиною тієї дивної таємної зустрічі. Але ніхто не наважувався сказати вголос очевидне — це дуже нагадувало зраду.

Нарешті, трохи невпевнено, я наважилася спитати:

— А де ви були того дня з мамою та сестрою? І чому твого батька не було з вами?

Марк криво посміхнувся — губи ніби хотіли вигнутись у посмішку, але зупинилися на півдорозі, залишившись у задумливій гримасі. Він вагався: говорити правду чи ні?

— Скажу чесно, — почав він. — Ми їздили знайомитись із сім’єю дівчини, яку батьки бачать моєю майбутньою дружиною. Звучить дико, знаю. Але є такий приватний клуб заможних родин, де всі намагаються триматися разом, обирають партнера дітям, щоб зміцнювати зв’язки, уникати ризиків і контролювати своє оточення, щоб воно залишалося «правильним». Чи подобається мені це? Ні. Чи можу я відмовитись? Теж ні. Бо я залежний, і батько зробить усе, щоб так і залишалося.

Я не знала, що сказати. Це справді звучало дико — як якась індійська кастова система, де кожен має бути з рівною собі людиною.

«А як же кохання? Щастя бути з тим, кого обрав сам, а не хто тобі підходить за родоводом?» — подумала я. І, здається, це питання теж мучило його. Можливо, саме тому він і поводиться як хуліган — щоб відштовхнути кандидаток, яких йому нав’язують.

Але я вирвалась із роздумів. Це все не відповідало на головне.

— Добре, але чому твого батька не було з вами?

— Бізнес-бізнес… — скривився Марк, імітуючи голос батька. — Він завжди знаходить час роздавати вказівки нам і мамі, але ніколи не виконує їх сам.

Він відкинувся на спинку лавки, схрестив руки й почав нервово постукувати ногою під столом. Я не знала, як його підтримати в цей момент, адже я зростала зовсім в іншому контексті. Мої батьки — це щаслива, любляча пара. Вони створили для мене простір турботи, тепла й відкритості — за це я їм безмежно вдячна. І мені стало трохи соромно, що колись я стидалась того, що ми не з багатих. Я мріяла помінятися місцями з кимось з родини зі статусом. Але тепер усе змінилося. Завдяки взаємній підтримці й наполегливій праці наше становище значно покращилося. Так, до багатства нам ще далеко… Але й навіщо воно, якщо за це треба розплачуватись свободою, правом вибору й собою справжнім?

«Фігня якась…» — зітхнула я.

Так ми й сиділи — кожен у своїй голові, поки нашу мовчанку не порушив Северин.

— Яка драма… — протягнув Северин із ноткою удаваного смутку в голосі. — Воз’єднання двох сердець… Зворушливо до сліз.

Марк розвернувся й стукнув його кулаком по стегну.

— Ай! Акуратніше, — поскаржився Северин, потираючи місце удару. — А тепер посунься, уступи місце дядькові.

Він сів на край лавки й почав усім тілом зсувати Марка до середини. Той не пручався — було видно, що йому зараз не до жартів.

— Що тут узагалі відбувається? — роздратовано запитав Северин. — Ви ще довго в мовчанку гратиметеся? Бо я, між іншим, прийшов із серйозною пропозицією.

— Якою? — озвалася я.

— О, вже краще, — кивнув Северин. — Пропоную на вихідних махнути до того самого озера, яке я тобі показував. Відсвяткуємо повернення Марка на волю, просто класно проведемо час. Ну як?

— Навіть не знаю… — невпевнено відповіла я.

— Стоп, а коли це ти встиг показати їй озеро? — обурився Марк.