Розділ 10. Непрошена гостя

«Йти чи не йти, йти чи не йти» — ця дилема не давала мені спокою. Черговий день без Марка на парах докинув каменюку в і без того важку душу, адже виявилося, що саме через мій візит він накликав на себе гнів батька. Мені шалено хотілося прийти до них і все прояснити, відбілити імідж Марка.

«Але чи не зроблю я тільки гірше?.. Та ні, я маю пояснити, що він лише допомагав одногрупниці — не більше», — вирішила я і попрямувала до будинку, де мешкала його сім’я.

Ясний, сонячний день раптово став вітряним і похмурим. Небо затягнули важкі хмари, а в повітрі завис знайомий переддощовий аромат. Здавалося, навіть погода попереджала: краще не йти. Я не встигла як слід накрутити себе, як уже стояла біля воріт будинку Марка. Проте наважитися подзвонити в домофон виявилося не так просто.

Я переминалась з ноги на ногу, прокручуючи в голові різні варіанти свого монологу. І тут хвіртка раптом пискнули й повільно відчинилися.

Переді мною постала жінка — гарно вбрана, із виразом здивування на обличчі.

— …Амелі? — невпевнено запитала вона, і я одразу зрозуміла, що це не мама Марка, а якась стороння людина, яка навіть не знає, як виглядає його сестра.

— Ем… ні, я не Амелі, — розгублено почала я, не знаючи, як себе представити. — Я прийшла до Марка, але я без запрошення…

— Ага… — збентежено протягнула жінка. — Що ж, його зараз немає… мені шкода… Мені треба йти, дозволь пройти?

Я відійшла, даючи їй дорогу. Вона пришвидшено попрямувала до чорного затонованого автомобіля, що стояв неподалік, цокаючи шпильками по асфальту. За хвилину її вже й слід простиг — лише звук машини, що віддалявся все далі й далі.

«Опа…» — подумала я. — «Щось тут не чисто. Якщо вдома немає ні Марка, ні Амелі, значить, хтось із батьків залишився. Або це подруга мами… або знайома тата… Я не хочу про це думати, але…»

У цей момент ворота почали відкриватися — готувалася виїжджати ще одна машина, вже батьківська. Вікна, як і в попередньої, були затоновані. Я розгубилася: зупиняти машину чи ні? Але поки вагалася, авто спокійно об’їхало мене і рушило слідом за першою.

«І що це було?» — крутилося в голові. — «Чи не влізла я туди, куди не слід?»

Я продовжувала стояти біля будинку, вагаючись: піти геть чи залишитися й чекати на Марка. Здіймався теплий вітер, а згодом у повітрі загриміло і почало накрапати. Мій погляд впав на найближче дерево біля воріт. Вирішила перечекати дощ під ним, адже ні плаща, ні парасолі я з собою не мала.

Дощ швидко переріс у справжній ливень, і навіть щільне гілля більше не могло захистити мене від його сили. Краплі зливалися в струмки й падали додолу, де, притулившись до стовбура, присіла я. Вода стікала по скронях, руках, пробираючись аж до кісток своїм холодом.

«Якби я пішла тоді, як усе тільки починалося, то не промокла б до нитки», — із жалем подумала я, голосно зітхаючи.

Минув якийсь час, коли тишу вулиці порушив гуркіт великого джипа, що прямував просто до воріт. Машина почала заїжджати, та раптом різко загальмувала. Відчинилися водійські дверцята, і з них вийшов Марк, прикриваючи обличчя руками від дощу, намагаючись розгледіти, хто сидить під деревом. Помітивши мене, він пришвидшив ходу.

— Що ти тут робиш? — здивовано запитав він, дивлячись на мене так, ніби побачив привида.

— Тебе чекаю, — не менш розгублено відповіла я, уже й не сподіваючись його зустріти.

У цей момент голосно грюкнули пасажирські дверцята, і з машини вискочила дівчина-підліток.

— Це ще хто? — обурено вигукнула вона.

— Моя одногрупниця. Амелі, попроси маму запаркувати машину, будь ласка, — сказав Марк напрочуд тепло, що було зовсім не схоже на його зазвичай стриманий характер.

— Це та сама? — уточнила Амелі, із підозрою дивлячись на мене. — Через яку ти отримав наганяй від батька?

— Амелі! — голос Марка став різкішим. — Прошу, зроби, як я сказав. Потім все поясню.

У цей момент прочинилися ще одні дверцята, й із них визирнула розкішна блондинка. Її голос звучав рівно, майже відсторонено, наче вона зачитувала стрічку новин:

— Проведи цю дівчину в будинок. Вона промокла до нитки. Так можна й захворіти.

Жінка перейшла на водійське місце, акуратно заїхала у двір, і ворота зачинилися.

Марк із тривожним виразом обличчя глянув на мене:

— Не треба було приходити, — докірливо промовив він. — Тепер немає іншого виходу. Йди за мною.

Марк провів мене до будинку, дав домашнє взуття й виніс довгий махровий рушник. Він укрив мене ним, а потім легенько потріпав волосся.

— Навіть не думай тут залишити калюжу, — жартома пригрозив він. — Добре витрися.

— Угу, — кивнула я, ще трохи перелякано дивлячись на нього, у надії бодай на крихту підбадьорення.

Марк лише ледь-ледь всміхнувся, втомлено й якось відсторонено, і жестом запросив іти за ним у вітальню.

Амелі тим часом принесла витончений порцеляновий чайник, а слідом за ним — акуратні чашечки з блюдцями.

— Це трав’яний чай із малиною, щоб ти не захворіла, — пояснила вона й сором’язливо посміхнулась.

Вона справді була дуже гарною — нічого дивного, що брала участь у конкурсах краси.

Як і мама з Марком, Амелі мала світле волосся — тільки воно було явно не натурально вкладене, а старанно накручене і закріплене лаком. Її бездоганна шкільна форма з елітної приватної школи й маленький рюкзачок від Juicy Couture, який вона недбало кинула на диван, завершували образ "золотої дівчинки". Після того як Амелі налила чай, вона взяла свій рюкзачок і тихенько пішла до себе, ніби знала, що тут почнеться розбір польотів.

Невдовзі до нас приєдналася мама Марка, переодягнена у щось більш зручне, але не менш стильне. Вона сіла навпроти, загадково всміхаючись, і запитала:

— То що ти робила біля нашого будинку?

— Я… — затнулася я, нервово шукаючи слова. — Чекала на вас і Марка. Почула від його друзів, що через непорозуміння він покараний і тому не ходить на заняття. А оскільки все через мене, я хотіла вибачитись. Він просто допоміг мені як друг — і більше нічого. Мені справді дуже прикро…