Розділ 9. Поїздка з вітерцем

Я свердлила Северина поглядом — без жодного бажання не те що сісти до нього в машину, а й взагалі бодай заговорити. Проте він цього не розумів. З усмішкою на обличчі він потягнувся до пасажирських дверцят і швидким рухом відчинив їх, запрошуючи мене сісти поруч:

— Сідай уже, — підганяв він. — Тут міські автобуси не ходять. Ти що, зібралася виїхати за місто?

Я мовчки продовжувала дивитися на нього.

— Ти що, справді поїдеш? Посеред навчального тижня? — не вгавав він, здивовано вдивляючись у мене. — Уже доволі пізно, назад рейсів не буде. Хіба що зранку повертатись — але ж тоді запізнишся на пари. Це на тебе не схоже, ти ж завжди така правильна, еге ж?

Він говорив піднесено, немов прагнув вирвати з мене бодай якусь реакцію. Та я лише дивилася на нього — з холодним обличчям і вогнем в очах. Усмішка повільно згасала з його обличчя. Я мовчки повернулась до нього спиною, чітко даючи зрозуміти: не маю жодного бажання з ним розмовляти.

У ту мить я почула, як грюкнули дверцята машини, й самовдоволено всміхнулася: «Молодець, їдь геть». Здавалося, він нарешті вловив натяк і ось-ось мав поїхати. Але раптом — кроки. Чіткі, впевнені, що наближалися все ближче. Я й отямитися не встигла, як Северин опинився поруч. Він підійшов впритул і продовжував наступати, змушуючи мене інстинктивно відступити аж до самих дверцят машини. Однією рукою він ухопився за дверцята, а другою сперся на дах, фактично затиснувши мене між собою та автомобілем.

— Сідай, — коротко кинув він. — Якщо спробуєш прослизнути під рукою — ловитиму.

Насупившись, я з демонстративним гупанням опустилася на пасажирське сидіння, не відводячи погляду. І так само агресивно, не розриваючи зорового контакту, захлопнула дверцята.

Северин обійшов машину і з театральним видихом сів за кермо.

— Що ж, — протягнув, поглянувши на мене в профіль. — Покатаємось. Як ти й хотіла.

Він натиснув на газ — і машина рвонула в бік виїзду з міста, саме туди, куди зазвичай їдуть приміські автобуси. Швидкість стрімко зростала, і мені стало по-справжньому тривожно.

— Ти що робиш?! — злісно вигукнула я.

— О, — вдоволено усміхнувся він. — То, виходить, щоб ти заговорила — потрібно по-поганому?

Ображено я схрестила руки на грудях і всім тілом відвернулася до вікна, впершись у сидіння. «Щоб я йому ще хоч слово сказала… Нехай робить, що хоче», — подумки вирішила я, мовчки тримаючись свого.

— Щодо моїх слів під час танцю, які тебе розізлили, — почав він, ігноруючи моє очевидне небажання щось з’ясовувати. — Я не мав їх казати. І не мав підбивати вас на участь у конкурсі. Але я думав, що це буде не тільки дотепно, а й на користь вам. Дівчата ж люблять конкурси краси, хіба ні? Я просто вас підштовхнув.

— Не всі дівчата люблять конкурси краси, — вирвалося з мене, настільки безглуздими видались його слова. — Ти просто зараз виправдовуєш свої паскудні дії.

— Окей, як скажеш, — знизав він плечима й закинув руки за голову.

— Гей! Що ти робиш, придурок?! — вигукнула я, панікуючи. — Візьмися за кермо! Рулюй!

— А я не хочу, — фиркнув він. — Сама рулюй.

Я вхопилася за кермо й намагалася вирулити машину рівно, супроводжуючи це низкою вигуків і стогонів, повних люті й обурення. Нарешті Северину, здається, набридло — він загальмував, і машина зупинилася.

— Придурок! Ідіот! — кричала я, гамселячи його куди попало.

— Краще так, ніж коли ти просто сидиш і втуплюєшся у вікно, — відрізав він.

— Гр-р-р, — рикнула я, смикаючи дверцята, які, як на зло, виявилися заблокованими.

— А куди це ти зібралась? — зухвало хмикнув Северин, навіть не приховуючи задоволення.

— Це викрадення! — гаркнула я, палаючи від люті.

— Ще ні, — спокійно кинув він. — Поїхали. Хочу тобі щось показати.

Северин привіз мене на оглядовий майданчик, звідки відкривався краєвид на озеро, оточене густими деревами. Сонце повільно сідало, і небо палало барвами вогню, віддзеркалюючись у спокійній воді.

— Вау… — мимоволі вирвалося в мене. — Це справді красиво.

— Егеж, місце круте, — задоволено кивнув він. — А влітку сюди ще й з наметами з’їжджаються. Бачиш — а ти не хотіла їхати.

— У мене були на те причини, — холодно відповіла я.

— Авжеж, ціла купа причин, — скептично підтакнув він, не приховуючи насмішки.

— Припини, — зірвалася я. — Ти чудово знаєш, що мені нікуди подітись. І, як завжди, користуєшся цим.

Він лише усміхнувся, засунув руки в задні кишені брюк, вигнув спину і з демонстративним задоволенням вдихнув на повні груди.

— Ах, як тут добре, — майже розтанув у цьому моменті.

Назад ми поверталися вже в більш спокійній атмосфері. Та й, якщо бути відвертою, я була вкрай виснажена й просто змирилась із ситуацією. Проте дещо мене все ж турбувало.

— Ти чув щось від Марка?

— Так, — відповів він рівно. — А тобі яке до нього діло?

У його голосі вчувалося роздратування. Обличчя й шия напружились. А руки ще дужче стиснули кермо.

— Він не приходить на пари. І мені здається, що це через мене, — озвалась я стурбовано.

— Не хвилюйся, справа не в тобі, — запевнив він. — Його батько знову знайшов привід витрясти з нього душу.

— Що ти маєш на увазі? — здивувалась я.

— Ну… наскільки мені відомо, батько запідозрив, що Марк привів додому якусь дівчину і подарував їй щось цінне. А вона потім з’явилася на порозі, щоб це повернути. І тоді все й почалося, — пояснив він, додавши значуще: — Його батьки дуже переймаються престижем, статусом, тим, з ким їхні діти спілкуються. Тож Марк у них — як біла ворона. Бунтує, гуляє, робить дурниці — і щоразу отримує за це по повній. А тут ще якась дівчина, невідома, без «імені й племені», завітала в їх дім… Можеш собі уявити, як ті розлютились. Упевнений, вони вже дізнались усе про неї: хто, звідки, яке походження. Не заздрю.

— Ага… я теж, — знівено промовила я, розуміючи, що це про мене.