Розділ 8. Секрет

«Чи правильно я вчинила?» — внутрішня рефлексія не давала мені спокою, заганяла в позицію «поганця», безжально поглинала мій розум у моменти, коли він був вразливий і не зайнятий нагальними справами. Водночас здоровий глузд боровся за мене, доводив мені мою безневинність, нашіптуючи: «Ти вчинила так, як хотіла — і це нормально. Ти нічого йому не винна. Марк сам зробив свій вибір: бути ображеним та закритися від усіх. Ти ж не сказала нічого, за що тобі мало б бути соромно».

Але я б не була до кінця чесною із собою, якби не визнала: частково відповідальність усе ж на мені. Принаймні за те, що при всіх принизила його та знецінила його почуття.

Це сталося ще на першому курсі. Хоча особисто мені Марк нічого поганого не зробив, його огидна поведінка щодо інших кидалася в очі. Він міг нахамити, висміяти, навіть підставити. Але тепер, озираючись назад, я розумію: до кінця ситуації я не знала.
«А може, справді була причина такої поведінки?» — закрадалися сумніви в моє сприйняття його як чистого лиходія, який заслуговує лише на зневагу.

Загалом Марк поводився так, ніби йому на всіх начхати: світ — у нього під ногами, і він може робити все, що заманеться. Таких людей я завжди вважала джерелом усіх проблем. Я ж — повна протилежність. Завжди керувалася простим правилом: не шкодь іншим і не став себе вище за інших. 

І от після чергової лекції він підходить до мене — з максимальним пафосом — і пропонує якось провести час разом: сходити в кіно, на каву чи просто прогулятись.

Його зухвалість мене дратувала, а відраза здавалася цілком логічною й закономірною. Тому я сказала:

— Я себе зневажатиму, якщо погоджуся бодай на щось із тобою, — кинула я з крижаною огидою в голосі. — Ти навіть не уявляєш, наскільки ти нікчемний, коли намагаєшся здаватися крутим.

— Я не розумію, в тебе якісь проблеми зі мною? — здивовано перепитав він, швидко кліпаючи, ніби намагався розвидіти цей момент.

— На щастя, мене й тебе нічого не пов’язує. Мені противно навіть згадувати нас в одному реченні, — скривилась я і додала наостанок: — Озвучу те, що всі думають, але не наважуються сказати: попустися. Ти тут не пан і не король. Ти — самозакоханий хлопчик, який прикидається хижаком.

Хихотіння почало ширитися аудиторією. Моя відповідь стала приводом для насмішок на його адресу. Відтоді він час від часу намагався мене підколоти — це була його дрібна помста. Але я не можу сказати, що він коли-небудь справді переходив межу.

Я підняла цю тему з Марисею, щоб почути думку зі сторони. Адже вона була свідком усього — від самого початку й до сьогодення. Вона уважно мене вислухала, а потім важко зітхнула й сказала:

— Памʼятаєш, я в день конкурсу сказала, що він не такий уже й гівнюк?

— Так, звісно, — кивнула я, пригадавши той момент у машині й її загадкову репліку: «Секрет».

— Поки ви з Северином танцювали, Марк зізнався, що досі сохне по тобі. Сказав, що хотів би все почати спочатку, повернутись у минуле і стати іншою людиною, — промовила вона. У її голосі звучало розчарування.

— Це неможливо, — зітхнула я, озвучивши очевидне.

— Так ось, — продовжила вона ще задумливіше. — Мені було боляче це чути. Бо він мені подобається.

Від несподіванки мої очі стали, як пʼять копійок. Я чекала, що вона скаже, ніби пожартувала. Але коли зрозуміла, що це серйозно, запитала:

— А як давно?

— Важко сказати… — протягнула вона. — Але його зовнішність мене відразу зачепила: високий, як я люблю, світловолосий, з гарною усмішкою й стильно одягнений. Так, знаю, його характер залишає бажати кращого, але я не можу змусити себе не відчувати до нього симпатію. Та й з сукнею він допоміг, що було доволі мило. І в клубі за нас заступився. 

Я мовчки кивала, намагаючись переварити почуте.

— А чому ти не казала про це раніше?

— А як ти собі це уявляєш? — сумно усміхнулася вона. — Після всього, що було між вами? Звісно, я не могла. Тому й намагалася знайомитись з іншими, щоб змусити себе не думати про нього.

— Ясно… — мовила я скупо, бо справді не знала, що сказати.

— Бажено, може сьогодні поїдемо різними автобусами? — раптом запропонувала вона. 

— Добре, — розгублено погодилася я. Розуміла, що їй теж потрібен час, щоб якось упоратись із цим усім. Та й я, зрештою, стала причиною того, що Марк — хлопець, який їй подобається — не зʼявляється на парах. І хто зна, що з ним тепер.

Наприкінці навчального дня я сиділа на зупинці зовсім не там, де зазвичай чекали з Марисею на автобус. Мені було порожньо й гнітюче. Хотілось просто зникнути.

«Я б теж хотіла повернутися в минуле — тільки для того, щоб ми з Марисею ніколи не зустріли цих двох… і нашій дружбі нічого не загрожувало», — душу гризло бажання, якому не судилося здійснитися.

Я задумливо шурхала ногами, коли раптом почувся звук мотору, що наближався, а потім різко затих. Переді мною зупинився автомобіль. За кермом сидів Северин. Він опустив скло й піднесено вигукнув:

— Сідай! Прокатаю з вітерцем.