Розділ 7. Я першим тебе помітив

Після конкурсу “Міс Університету” настали вихідні. Я хотіла якнайшвидше здихатися сукні, щоб нічого більше не нагадувало мені ні про Марка, ні — тим паче — про Северина. План був простий: повернути сукню і уникати обох в університеті.

Отож я знову опинилася біля воріт будинку Марка. Єдине, чого я боялася — зустріти Амелі з її сукнею в мене на руках. Тому, коли дзвонила у ворота, щиро сподівалася, що вийде не вона. І мої надії справдилися — до мене вийшов, судячи з усього, батько Марка.

— Доброго дня! Ви хто і до кого прийшли? — запитав він серйозним тоном.
— Я одногрупниця Марка. Маю йому дещо повернути. Чи не могли б ви його покликати?
— Звісно, — коротко відповів він і зник за воротами.

Через кілька хвилин з’явився сам Марк. Здавалося, він не надто зрадів моєму візиту.
— Я принесла сукню, яку позичала, — по-діловому мовила я. — Просто візьми її, і я піду.

Він мовчки дивився на мене кілька секунд, перш ніж вимовити:
— Йди за мною.

Він вів мене вуличками, не проронивши ні слова, аж доки ми не вийшли до озера, оточеного вербами. Дійшовши до містка, що звисав над водою, він озирнувся й з нотками втоми в голосі промовив:

— Давай поговоримо.

Я розгубилася, бо планувала лише віддати сукню й піти. Але його засмучений вираз обличчя й тремтіння в голосі вибили з колії.

— А як же сукня? — запитала я.
— Залиш он там, — відповів він, вказуючи на лавку під вербою.

Я акуратно поклала чохол із сукнею й підійшла до Марка. Він сидів на містку, звісивши ноги. Я сіла поруч.

Марк мовчав, ніби збирався з думками, а згодом усе ж наважився на розмову:

— Ти мені одразу сподобалась, ще в перший день. Я не знав, як до тебе підступитися. А коли набрався сміливості — ти мене публічно відшила, — його голос слабшав, і сором пропік мене наскрізь. — Знаю, я буваю придурком. Такий уже мій клятий характер… Але тоді твої слова були надто вже грубими. Це мене просто ошпарило. І я захотів відплатити тобі тим самим болем. Тому й поводився як останній ідіот. І в клубі — теж… А коли я побачив тебе в тому стані… мені просто знесло дах.

Він замовк, глянув на мене і продовжив:

— Я довбав тих покидьків, як навіжений. І хотів забрати тебе до себе, та батьки б цього не зрозуміли… тому вас забрав Северин. Я знав — не мав цього допустити. І зрештою… пошкодував, — його голос став різкішим. — Я ж першим тебе помітив! Я першим заступився за тебе! То чому ти погодилась з ним танцювати, а від мене трималась осторонь?! Чим він кращий за мене?!

Я дивилась на нього мовчки. «Тому що… думала, що ти мене зненавидів? Тому що… я не дивилась на цю ситуацію під таким кутом? Тому що… не наділяла цей танець сенсом?» — крутилось у голові, але я не наважувалась озвучити.

— Це нічого не означало, — прошепотіла я.

— О, звісно! — істерично вигукнув він. — Нічого не означало!

— Я, певне, піду, — мовила я, підводячись.

— Зажди, — вигукнув він, узявши мене за руку, а потім повільно відпустив. — Залиш сукню собі.

— А як же твоя сестра?… — не встигла я закінчити, як він перебив:
— Вона одягає їх раз. Вона про неї не пам’ятає і не згадає. Забери собі, прошу…

— Вона ж дорога, — заперечила я.

— Та забудь ти про ту сукню! — роздратовано прогримів він. — Це просто шматок тканини, таких — тисячі! Просто річ! Невже саме про неї ти думаєш зараз, після всього, що я тобі сказав?!

Я стояла, вагаючись, дивлячись в його шалені очі, не знаючи, як це все правильно завершити. Він імпульсивний, а я — обережна. Він різкий, а я... ранима і чутлива. Зі мною так не можна. Він грає в подвійну гру, а я прагну відкритості, спокою й справжньої романтики. Все це — не мій сценарій. І точно не моя історія кохання. 

Проте я не могла сказати йому цього — не зараз, не дивлячись у ті очі, сповнені болю. Мені хотілося сховатися — від нього, від себе, від усього, що між нами зависло.

— Мені подобається бути з тобою ось так — коли нікого немає, — пом'яшкав він, тихо промовляючи. — У такі моменти здається, що я можу тебе вловити, затримати, бути почутим.

— Мені треба йти… — прошепотіла я, борючись із комом у горлі, що не давав говорити щиро. — Вибач.

— То й іди… — тихо кинув він із гіркотою в голосі.

Марка не було ні в понеділок, ні в інші дні. Я шукала його погляд серед облич, яких ніколи не помічала раніше. Та він зник — і, мабуть, надовго. Може, й назавжди.