Розділ 6. Міс Мені Це Не Потрібно

Від хвилювання крутило живіт і кидало в жар.
«Якщо мені на репетиціях було так ніяково, то що ж буде на сцені перед очима сотень людей?» — збентежено думала я, дивлячись у дзеркало вбиральні.

Теплі долоні торкнулися моїх плечей.
— Гей, Баженко, розслабся! — звісно, це була Мариська. Вона бачила моє хвилювання навіть зі спини. — Як на мене, це дуже цікавий досвід і спогади на все життя, егеж?

— Звісно, — м’яко посміхнулась я, торкнувшись її руки, й повернулась, щоби оцінити її образ. — Вау… Ти маєш фантастичний вигляд! Твоє розкішне вогняне волосся і ця смарагдова сукня — неймовірне комбо!

Марися розцвіла в усмішці й кинулась мене обіймати, притискаючи все міцніше.
— Баженочко, твої компліменти — найсолодші! Ти золотце!

Але довго переховуватись у вбиральні ми не могли — нас чекав зірковий вихід.

Конкурс ішов як по маслу: всі знали, що робити, й працювали як злагоджений механізм. Найбільше я хвилювалася через танцювальну частину, де кожна учасниця підтанцьовувала кілька рухів під музику, а також через індивідуальний вихід із питанням із залу. На щастя, мені дісталося стандартне запитання, з яким я легко впоралася. Про перемогу я навіть не думала — та й зрештою "Міс Університету" не стали ні я, ні Марися. Та й, відверто кажучи, не дуже засмутилися — радше з полегшенням видихнули.

Після урочистої частини почалося афтерпаті — можливість потанцювати, зняти напругу та відсвяткувати подію. Бажаючі також могли запросити учасниць конкурсу на танець.

Майже весь вечір ми з Марисею танцювали, сміялися та фотографувалися з іншими учасницями на прохання студентського самоврядування.

Вечір добігав кінця, і ми з Марисею чекали його завершення, ласуючи вишневим пуншем.

Коли я вже подумала, що всі події цього дня залишилися позаду, до нас підійшли Марк і Северин.

— Що ж, гадаю, головне — не перемога, а участь? — іронічно кинув Марк.

— Ти ж знаєш, що ми навіть цього не хотіли, — роздратовано відказала Марися, закочуючи очі.

Нависло ніякове мовчання, яке перервав Северин:

— Потанцюємо? — невпевнено запропонував він, простягаючи мені руку.

Марк і Марися здивовано переглянулися, але ми не стали чекати їхніх коментарів — просто рушили до танцювальної зони.

Северин хоч і проявив ініціативу, запросивши мене, та зашарівся, коли справа дійшла до самого танцю.

— Поклади руки мені на талію, — підказала я, помітивши, як сильно він розгубився.

— Я… так і збирався зробити, — пробурмотів він півголосом, ніби переконуючи в цьому самого себе.

Ми повільно похитувалися в такт музиці, уникаючи поглядів.

— Мені не сподобалась твоя відповідь на конкурсі, — раптом сказав він. — Занадто банально. На репетиції ти звучала краще. Гадаю, через це тебе й не обрали.

— Ти серйозно? — розлютилася я, відсторонившись. — Я взагалі не хотіла брати участь у конкурсі. Це було твоє бажання. І взагалі, не було жодної умови, що я маю перемогти!

Він завмер, мов вкопаний, дивлячись на мене з подивом, ніби очікував іншої реакції.

— Що ж… — протягнув він відсторонено. — Такої умови справді не було. Зрештою, я вас підштовхнув на це чисто по фану. 

Кров миттєво прилила до голови. Тепер я була справді розлючена.

— Ти і Марк — придурки, — гаркнула я й розлючено понеслася через зал до столу з пуншем.

На щастя, Марися досі була там і розмовляла з Марком. Вперше я вирішила щось за неї без її згоди — просто посеред її розмови з іншою людиною.

— …ну, я б не сказала, що… Гей! — вигукнула вона, але не встигла договорити, бо я схопила її за руку й потягнула до виходу.

— Вони придурки. Пішли звідси, — прошипіла я, ледве стримуючи сльози. — Стільки нервів через їхні дурні забавки!

— Окей-окей, — кивнула вона, даючи зрозуміти, що підтримує мене. — Пішли. Нас тут нічого не тримає. Тільки, прошу, заспокойся.

Ми викликали таксі, і, на моє полегшення, воно не змусило себе довго чекати. Ми вскочили в салон якраз перед тим, як почався дощ. 

Під накриттям біля входу стояли Марк і Северин. Здавалося, вони вибігли нас догнати. Та було вже пізно. Авто рушило, і їхні силуети ставали дедалі меншими, поки не зникли зовсім.

"Чисто по фану" крутилося в голові, мов заїжджена платівка. «Ми з Марисею виставляли себе на показ, готувалися, нервували, а він просто підштовхнув нас "по фану". Як дотепно. Як зручно». Образа та розчарування з'їдали мене зсередини.

Я притисла лоб до холодного скла, спостерігаючи за стікаючими краплями.

— Знаєш, — озвалась Марися, порушуючи тишу. — Я змінила ставлення до Марка після нашої розмови. Він справді не поганий хлопець. Просто дуже добре прикидається гівнюком.

— А про що ви говорили? — спитала я байдуже. Мені здавалося, що нічого вже не змінить мого враження про нього і його друга.

— Секрет, — коротко відповіла вона й лише м’яко усміхнулась. Але чомусь мені здалося, що щось її все ж засмутило.