Розділ 5. Краса на прокат

День Х наближався, а питання вечірньої сукні для конкурсу «Міс Університету» все ще залишалося відкритим. Тому разом із Мариською ми влаштували термінову нараду в університетській їдальні.

— Може, просто літню сукню одягнути? — запропонувала я варіант для роздумів.

— Ні, навіть не думай! — відрізала Марися. — Всі будуть у вечірніх сукнях — і ти будеш. Може, мою візьмеш?

— Ти свої і мої груди бачила? — зауважила я, кинувши театральний погляд то на її, то на свій бюст. — Я в твоїх чашках двох котів можу поселити.

Але в нашої розмови виявився небажаний слухач.

— Бажена, в тебе ще й сукні немає? — захрипів знайомий, усе такий же надокучливий голос Марка. — І хоч у чомусь я з тобою згоден — від персиків у тебе тільки кісточки.

— Бляха-муха, чому ти завжди ошиваєшся десь поруч? Займись уже чимось продуктивним, — фиркнула Марися.

— Їдальня — суспільний простір. А те, що я випадково почув вашу розмову, рівним рахунком нічого не означає, — заявив Марк, вмощуючись на лавці поруч зі мною. І додав на випередження: — Де хочу — там і сідаю.

Він сидів і самовдоволено всміхався, переводячи погляд то на мене, то на Марисю, чекаючи, що ми щось скажемо. Але енергії на це не було. До конкурсу залишалися лічені дні, а знайти сукню виявилося задачею зі зірочкою.

— Я придумав! — вигукнув Марк, ляснувши долонями по столу. — Пішли після пар до мене — приміряєш сукні моєї сестри. У неї якраз схожа фігура. Щоправда, вона школярка, а не студентка, як ти. Але конкурси краси — її хобі з дитинства, тож щось точно знайдеться.

Ми з Марисею переглянулися.

— А з яких це пір ти такий добрячок став? — з підозрою запитала вона.

— Так це ж не просто так — будеш мені винна, — самовдоволено заявив Марк.

— О ні, ще цього бракувало! — я вже не стрималась. — Ви нас у це втягнули, а тепер я ще й винна щось зверху?

— Це не моє бажання, а Северина, — знизав плечима Марк. — Мені з вашої участі ні холодно, ні жарко.

Вибору не було — довелося погодитися. На щастя, ми домовилися, що я йду до нього не сама, а з Марисею. Проте тривожність не відпускала аж до самих воріт його будинку.

Але переживання швидко змінились на подив. Ворота відчинилися — і перед нами постало розкішне, доглянуте подвір’я з густо підстриженим газоном, крізь який пролягали доріжки: до самого будинку, зони відпочинку з басейном та лежаками, до альтанки, барбекю-зони, гаража і велостоянки.

Ми з Марисею переглянулися — ні вона, ні я не очікували такого розмаху від нашого одногрупника.

— Чого ви там стали? — кинув Марк, підганяючи. — Час — гроші. Я не збираюся з вами весь вечір гратись. Та й Амелі скоро повернеться — і буде не в захваті від окупації її гардеробної.

— А вона знає, що я маю позичити в неї сукню? — запитала я з надією, що питання вже вирішене за її згоди.

Рука Марка застигла на ручці вхідних дверей. Він повільно повернув голову до нас і промовив:

— Ніхто не знає, тому треба поквапитися.

Марк — типовий Марк. Я закотила очі від роздратування і досади: часу рипатись і шукати сукню деінде вже не було.

«Нічого страшного, Бажено, одягнеш її лише раз — і відразу повернеш. У цьому нічого кримінального», — заспокоювала я себе подумки.

Треба визнати: будинок у родини Марка справді розкішний. Світлий, просторий — роздивитися всю цю красу не вистачило тих кількох хвилин, поки ми йшли до гардеробної Амелі. Але щойно я опинилася всередині — моя внутрішня дівчинка верещала від захвату. Ну і, звісно, жаба трохи душила — не без цього. Але ми прийшли сюди по діло і часу було обмаль.

— Тож… — загадково протягнув Марк. — Вибирай щось і приміряй.

— Без образ, але тобі доведеться вийти, — сказала, як відрізала, Марися.

— Та немає на що дивитись, але окей, — буркнув Марк і вийшов.

Опинившись у цьому царстві краси, нас із Марисею накрили емоції. Ми одночасно схопилися за руки й почали переможно стрибати на місці, щоправда максимально тихо, щоб Марк нічого не почув, обмінюючись змовницьким «хі-хі».

— Баженочко, це ж прямо як сцена з фільму, коли головна героїня приміряє вбрання для важливої події!

— Так-так, Марисько, але я точно не головна героїня, — заперечила я, відпускаючи її руки.

— Гей! — насупилась вона й ляснула мене по булці. — Усі ми героїні власних історій. Тому досить драматизувати — час обирати сукню!

Ми почали перебирати варіанти — одна за одною, одна красивіша за іншу. Паєтки, блискітки, шовк, фатин, обтислий крій, пишний, з відкритими плечима, з довгими рукавами… Від цього гардеробу можна було зійти з розуму.

— А може цю? — Марися витягнула яскраво-червону сукню з високим розрізом на стегні.

Я лише глянула — і похитала головою.

— Занадто… вульгарна.

— Ну добре, — буркнула вона, ставлячи її назад. — Тоді ось ця. Дуже ніжна.

Рожева сукня вся була в рюшах, бантах і маленьких перлинках. Виглядала, як з дитячого гардеробу принцеси.

— Я в ній виглядатиму, як переросла першокласниця, — скривилась я. 

Ми зітхнули одночасно.

І тут я помітила її.

Вона висіла трохи осторонь, ніби чекала свого часу. Сукня кольору нічного неба — глибокого, насиченого синього. Легка, але елегантна. З відкритими плечима, тонкими бретельками, які хрест-навхрест йшли по спині, і м’якою хвилею спадала до підлоги. На світлі тканина мерехтіла неначе зорі.

— Марися… — прошепотіла я, витягаючи її з шафи. — А як тобі ця?

Вона завмерла, дивлячись на сукню, а потім — на мене.

— Якщо ця сукня не створена для тебе, то я не знаю, що тоді створено взагалі, — сказала вона з широко розплющеними очима. — Приміряй! Швидко!

Через кілька хвилин я вийшла з-за ширми.

Марисине обличчя спершу здивовано застигло, а потім розпливлося в посмішці.

— О… Свята Діва Марія… Бажено, ти справжня принцеса!

Я підійшла до дзеркала. Сукня обіймала фігуру саме так, як треба — підкреслювала талію, відкривала ключиці, ідеально контрастувала з моєю світлою шкірою та темно-каштановим волоссям. Карі очі здавалися ще глибшими на фоні цього насиченого синього відтінку тканини.