Розділ 4. Не така, як усі (чи така?)

Репетиції конкурсу «Міс Університету» проводилися двічі на тиждень у концертному залі. Хоч спочатку ми з Марисею й хотіли відмовитися, усе ж дійшли висновку: краще вже так виконати бажання нашого «рятівника», ніж якось інакше. До того ж не було умови виграти цей конкурс, а це вже значно полегшувало завдання.

Усі, окрім нас, були щиро захоплені подією. Дівчата палко обговорювали варіанти суконь, зачісок і макіяжу, а ще ділилися, скільки хто планує витратити. Звісно, ми з Марисею витрачатися не збиралися, тож макіяж і зачіски робимо одна одній. Ну а сукня… Тут стояло складніше завдання, бо вечірньої сукні в мене взагалі не було.

Почалася репетиція. Нас розподілили за черговістю виходу й маршрутами, а також наголосили, що кожна має продумати варіанти поз і коротку самопрезентацію.

У якийсь момент до зали зайшли Марк, його друзі й той самий рятівник, ім’я якого я так і не дізналася. Вони зайняли останній ряд і почали спостерігати за дійством. Коли я запитала організаторів, чи дозволено глядачам бути присутніми під час репетиції, відповідь була ствердною.

Звісно, їхня присутність мене дратувала. Хлопці стежили за кожним нашим кроком, перешіптувалися й тихо хихотіли. Це вибивало мене з колії, і я постійно лажала: то починала йти занадто рано, то плутала траєкторію, — про позування на глядача я взагалі мовчу…

Якщо інші дівчата виглядали як ляльки Барбі, то мої рухи швидше асоціювалися з дешевою лялькою китайського виробництва.

Репетиція вже добігала кінця, як одна з організаторок взяла до рук мікрофон.

— Дівчата, ви ж, певно, в курсі, що на конкурсі буде блок із запитаннями до учасниць від глядачів, — мені вже не подобалося, до чого хилить ця жіночка, але вона продовжила: — Оскільки на сьогоднішній репетиції присутні гості, пропоную дозволити їм поставити вам, дівчата, кілька запитань.

Роблячи обережні кроки по східцях зі сцени на своїх псевдо-лабутенах, вона впевнено рушила в бік Марка та його друзів. Звуки підборів розносилися залом, як удари сокири ката. Першим вона обрала того самого друга Марка, який і втягнув нас із Марисею в цей конкурс.

— Як вас звати, юначе? — театрально запитала організаторка.

— Северин, — м’яко відповів він.

Зазвичай я нічого не відчуваю, коли дізнаюся чиєсь ім’я. Але цього разу — можливо, через те, що я давно хотіла це почути — по тілу пробігли мурашки. Було дивно: я вже не вперше спілкувалася з цією людиною, відчувала до нього різні емоції — а тільки зараз, ось так, дізналася його ім’я.

— Северин… Яке гарне ім’я! А який парубок, дівчатка, подивіться! Майте собі на увазі, — кокетливо мовила вона. — Отже, Северине, обирай дівчину й задай їй якесь запитання. Тільки не думай казати щось непристойне!

Хлопці захихотіли, але швидко зібралися й прийняли серйозний вигляд.

— Гаразд… — протягнув Северин, ніби намагаючись виграти ще трохи часу на вигадування питання. — Мене цікавить, що відповість дівчина в білому светрі й з червоною пов’язкою на волоссі.

Це була я. Серце впало в п’ятки. Вся увага зали була прикута до мене. Дівчата передавали мікрофон з рук у руки в мій бік. Втікати було нікуди. Тож я прийняла свою долю.

Як тільки мікрофон опинився в моїх руках, Северин нарешті промовив своє запитання:

— Уяви, що в тебе є хвилина, щоб переконати світ, що ти не така, як усі. Що б ти сказала?

Чесно кажучи, я опішила. Усі спроби змусити мозок працювати провалювались у безодню. Ті, хто роками займається медитацією, тренуються, щоб навчитися «ні про що не думати». А я досягла цього стану за секунду, щойно взяла до рук мікрофон перед десятками знайомих і незнайомих людей.

— Ні, я якраз таки така, як усі, — почала я відповідати на автопілоті, ніби говорила сама моя підсвідомість. — І я не вважаю, що це погано. Я так само, як усі, стараюся бути найкращою версією себе, але іноді буваю емоційною й роблю помилки. Я неідеальна — і я це приймаю. Вважаю, що такі думки лише розʼєднують людей і віддаляють нас одне від одного. А ми, навпаки, маємо об’єднуватись, робити цей світ кращим, цінувати кожного і не ставити себе вище за інших.

Жіночка на псевдо-лабутенах багатозначно покивала головою і, зібравшись з думками, піднесла мікрофон до вуст:

— Добре, це було дійсно непогано, але є над чим попрацювати. Що ж, давайте продовжимо, раз нам сьогодні пощастило мати глядачів у залі.

Хлопці по черзі ставили питання дівчатам. Вони відповідали — і всі відповіді здавалися мені кращими за мою. Здавалося, що тільки я зіпсувала все нісенітницею. Тож, поки увага була прикута до інших, я тихенько зійшла зі сцени й рушила до виходу в коридор.

У коридорі я присіла біля стіни й прокручувала свою відповідь у голові. Мене пройняв сором — хотілося сховатися від усього світу. Вдалося лише сховати обличчя за пасмами волосся, яке я нервово скуйовдила руками.

Самоїдні думки перебили чиїсь кроки. Я відкинула волосся й побачила Северина. «О, Господи…» — промайнуло в голові в очікуванні насмішок.

— Невже моє питання аж настільки тебе стресануло? — почав він.

— Я осоромилася перед всіма, — сумно мовила я.

— А як же твій надихаючий спіч про рівність і те, що всі роблять помилки? — продовжив він, присідаючи поруч. — Як мінімум, ти сказала хоч щось. Одна дівчина взагалі нічого не змогла з себе видавити.

— Ага… — відповіла я напівголосно.

— І взагалі, кожен думає тільки про себе. Всім байдуже, що ти там сказала. Чому ти так серйозно все сприймаєш? По тобі прям видно, що ти хочеш, щоб усе було «правильно», — останнє він виділив жестом, підкреслюючи, що «правильне» — суб’єктивне.

Мене це розлютило. Він змусив нас із Марисею брати участь у цьому. Він поставив те кляте питання. А тепер іще й повчає мене, каже, що йому щось там по мені «видно».
«Та хто ти взагалі такий, щоб гратися мною, як лялькар, тягнучи за ниточки?» — гуділо в голові злісним голосом.

— Краще намагатися бути «правильною», ніж маніпулювати й насміхатися з інших заради власної розваги! — різко випалила я, підводячись із підлоги й рушаючи до дверей концертного залу. — Ви з Марком, мабуть, дуже собою задоволені!