Розділ 3. Боржниці року

Початок навчального тижня. Ми з Марисею домовилися на обідній перерві віддячити хлопцям кавою. Мені й досі було ніяково щоразу, коли згадувала ту ситуацію в клубі, уявляючи, в якому стані нас застали Марк та його друг. Проте вдавати, що нічого не сталося, і навіть не подякувати — було б неправильно. Тож ми купили каву та смаколики для наших рятівників.

Нам пощастило: як ми й припускали, хлопці сиділи в їдальні й щось жваво обговорювали, заповнюючи простір гучним сміхом. Моя тривожність шепотіла, що мова йде саме про нас із Марисею.

— Хлопці, привіт! — протягнули ми в унісон, намагаючись звучати якнайдружелюбніше.

— Ооо, які люди! — здавалося, Марк тільки й чекав цього моменту. — А ми якраз згадували ваш перформанс у клубі. Як каже мій дядько: не вмієш пити — не починай. Ви — живе підтвердження цієї мудрості.

Оскільки рятівникам не хамлять, ми мовчки вислухали, натягнуто всміхнулись і простягнули хлопцям наш подарунок.

— Тримайте, це вам. Ми з Баженою — ваші боржниці, — видала, як на сповіді, Марися, яка явно хотіла якомога швидше зникнути з цієї сцени.

Хлопці кинули погляд на каву, тоді один на одного, а потім — на нас. З серйозним обличчям Марк промовив:

— А ми каву не п’ємо. Могли б і запитати, чого хочемо.

— Не проблема, зараз візьму все, що забажаєте! — випалила Марися й уже розверталася до прилавків, коли її зупинив Марк.

— Стривайте, — сказав він, підвівшись і підійшовши впритул до Марисі. Простягнув руку до місця біля себе. — Сідайте, усе обговоримо.

Справа пахла смаженим. Нічим добрим такий початок розмови зазвичай не закінчується. Було очевидно, що з нас хочуть щось “вибити” за порятунок.

— Марисько, твій тато ж декан, так? — протягнув Марк, сперся ліктями об стіл і склав пальці пірамідкою. — Ви ж знаєте, я частенько пропадаю по справах. Ну, самі розумієте — порятунок людей займає час. А тут ще й новина з деканату: нібито хочуть відрахувати. Неприємна ситуація. До чого я веду… Поговориш із татом?

Марися уважно вислухала, а потім повільно перевела погляд на мене. В її очах читалося: «За двох прогульників домовитись не вийде». А отже, наша домовленість — я йду з нею в клуб, а вона “вирішує” за мої майбутні прогули — більше не діє. Я лише кивнула, мовляв, усе розумію й не проти.

— Без проблем, — з удаваним ентузіазмом промовила Марися. — Підчистимо тобі історію. А як щодо твого друга?

Увесь цей час справжній рятівник мовчав і спостерігав.

— Проблема в тому, що він не з нашого факультету. А отже, віддячити йому буде складніше, — знизав плечима Марк.

— Ну, щось придумаємо…

Я не встигла договорити, як задзвонив дзвінок — час йти на лекцію.

— Я йду з вами, — несподівано озвався незнайомець. — Все одно пари немає, то хоч послухаю, що у вас там викладають.

— Окей, — протягнули ми з Марисею.

У лекційній аудиторії хлопці зайняли останній ряд і покликали нас до себе. Ми знову переглянулись і сіли поруч. Вони розмістилися по обидва боки від нас.

Поки я занотовувала лекцію, чийсь погляд просто-таки пропалював мене наскрізь. Я повернулася в бік друга Марка, який вирішив сісти поряд, і ніяково усміхнулася. Він не відреагував і продовжував витріщатися на мене.
«Господи, накликала на себе не одну біду, а дві», — промайнула важка думка.

Під кінець пари хтось постукав у двері лекційної.
— Заходьте, — промовив професор, вітаючи гостей у дверному отворі. Ними виявилися представники студради.

— Усіх вітаємо, — промовила старшокурсниця. — Ми прийшли повідомити, що формуємо список учасниць на конкурс «Міс Університету». Прошу підняти руку всіх охочих.

Звісно, я навіть не думала цього робити. Продовжувала горнути нотатки, намагаючись не зважати на метушню навколо. І раптом хтось схопив мене за руку й підняв її догори.

— Гей, що ти робиш?! — обурено кинула я в бік друга Марка.

— Боржниці мають відпрацьовувати свої борги, — зухвало усміхнувся він, а потім наказав Маркові підняти руку Марисі.

— О, чудово, що є бажаючі! — зраділа представниця студради. — Старости, запишіть мені групи, імена та прізвища цих дівчат. Чекаємо списки в кабінеті студради. Усім гарного дня!

Ми з Марисею оніміли. Брати участь у конкурсі краси — це було останнє, чого ми з нею хотіли. Лекція тривала, але жодне слово професора більше не доходило до нас. Здавалося, що нас просто відключили.

Зате хтось отримував задоволення з цієї ситуації. Хлопці гучно реготали, лупцюючи кулаками по столу, тицяли в нас пальцями й безсоромно насміхалися з нашої реакції.

— Хлопці на останньому ряду, що це за поведінка? — втрутився професор. — Вийшли з аудиторії негайно!

Здавалося, саме цього вони й добивалися. Підвівшись, Марк та його друг рушили до дверей, час від часу обертаючись, щоб востаннє вхопити наші реакції — і знову загиготіти.

Але мене почало тривожити вже зовсім інше питання:
«А як, власне, звати друга Марка?»