Розділ 2. Коктейль з довіри й дурості

Мені здавалося, що атмосфера клубу й гучна музика не похитнуть моєї впевненості, але я помилялася. Спостерігаючи за цим дійством збоку, я раптом усвідомила: я — просто самозванка. Поки всі рухалися в ритмі музики з природною легкістю, я нервово стояла осторонь. Мій погляд невтримно падав на зухвалі вирізи та пікантні декольте інших дівчат, а я, мов чорна вівця, припленталася сюди в джинсах та спортивній куртці. І, звісно ж, майже без макіяжу.

Не те щоб я була така наївна й щойно з’явилася на світ. Просто сама думка, що я можу комусь сподобатися в клубі, лякала мене. У моєму уявленні нормальні люди не ходять до клубів. Але ж Марися тут… І вона — не просто нормальна. Вона — справжній скарб, і її майбутньому чоловікові неймовірно пощастить мати таку дружину.

Та не лише Марися — я теж тут! А отже, в клубах таки бувають нормальні люди. У цей момент одна з моїх ілюзій, яку я роками пестила в підсвідомості, дала тріщину.

— Дай вгадаю, ніхто тебе не запрошує танцювати? — прохрипів знайомий голос.

Переді мною знову матеріалізувався Марк — цього разу без своєї зграї. Було очевидно, що його тішить моє становище.

— А що, всі дівчата вже відмовили, тому ти прийшов до мене? Навіть не намагайся — моя відповідь «ні», — для драматичності я повернулася до цього покидька спиною й пильно зосередилася на Марисі, яка завзято витанцьовувала з високим красенем — саме так, як мріяла.

І тут я відчула, як чиїсь руки торкнулися мого коміра й почали розстібати блискавку. У паніці я схрестила руки на грудях і мимоволі видала звук, схожий на писк.

— Що це за мишка прийшла до клубу в спортивній куртці? — глузливо всміхнувся Марк. — Думав, скинеш її — і під нею буде щось цікаве. Ти бачила, як одягнуті дівчата навколо?

— Бачила, — мій переляк змішався з люттю, що стала комом у горлі. — Але чомусь твої брудні рученята тягнуться саме до мене, а не до них. Може, поясниш, у чому річ?

— Винен, — театрально підняв руки Марк, немов герой з фільму про злочинців, які прикидаються невинними. — Просто муляєш мені очі. Стоїш одна, погляд наляканий, озираєшся, ніби торгуєш чимось забороненим. Розслабся, кицю. Хочеш, пригощу чимось?

Марк уже нахилився до барної стійки, коли я його перебила:

— Ні, дякую. Я краще піду, — мене переповнювали емоції, тож я кинулася надвір.

Назовні стало трохи спокійніше. У повітрі витала нічна прохолода, а ще донедавна метушлива вулиця тепер майже спорожніла — її єдиними відвідувачами залишилися ті, хто тусувався поблизу клубу. Я щиро не знала, що робити. Залишити Марисю я не могла, а всередині клубу почувалася скуто й максимально некомфортно. До того ж, щойно накликала на себе увагу Марка — одногрупника, якого кілька місяців тому відшила просто на очах у всієї групи.

«Він точно не дасть мені тут спокою», — видихнула я з прикрістю та безсиллям.

— Гей, усе гаразд? — озвався хлопець із компанії, яка курила неподалік.

— Так, усе добре, — поспішно запевнила я незнайомця.

— Курва, соромно за Марка. Іноді він поводиться як повний йолоп, — тільки тепер я впізнала його: один із тих, з ким Марк прийшов до клубу.

— Та… нічого страшного, — невпевнено буркнула я. — Частково сама винна.

— На майбутнє: краще прикуси язика, якщо хочеш зачепити когось на кшталт нього, особливо коли кент в компанії друзів. Такі історії рідко добре закінчуються для сміливих, але наївних дівчат, — порадив хлопець і знову затягнувся, повільно випускаючи дим. — Це не погроза, якщо що.

— Мудро сказано, — зніяковіло всміхнулася я й попрямувала назад до клубу. Схоже, мені тут і справді ніде сховатися.

У клубі мене зустріла Марися, яка виглядала вкрай стурбовано.

— Де ти була? Я тебе скрізь шукала, — вона схопила мене за зап’ястя й заглядала просто в душу, перебігаючи поглядом з одного ока на інше.

— Вийшла трохи перевести подих, тут душно. А де той хлопець, з яким ти танцювала? Не варто було мене шукати — розважайся.

— О, добре, що нагадала, — радісно проспівала Марися. — Він якраз на барі замовляє нам коктейлі. Баженко, він такий класний! Я просто в захваті… Вип’єш з нами? Пообіцяй, що вип’єш!

— Та вип’ю-вип’ю, — запевнила я. — Тільки не стискай мені зап’ястя.

— Ой, пробач! Захопилася, — Марися вхопила мене за руку й потягла до барної стійки крізь натовп, вигукуючи на ходу: «Це доля!», «Він ідеальний!», «Бачила б ти, як він на мене дивився!»

За баром ми випили один коктейль, потім ще один — і вже палко танцювали. Музика поглинала мене, тіло гойдалося в такт. Хвиля кайфу накрила зненацька — я не могла втриматись: хотілося вигукувати дурниці й сміятися. Хлопець Марисі танцював то з нею, то зі мною, то з нами обома. Лоб зволожив піт, а тіло слабшало. Контури предметів розпливалися, кольори тьмяніли, і щось усередині шепотіло: «Щось не так». Але тіло мене не слухалось.

Музика стихла. Стало прохолодніше, але внутрішній жар не відпускав. Я не розуміла, де я, де Марися і що взагалі відбувається. Аж раптом — шум, крики. Щось бахкало, у повітрі висіла загроза. Але мені вже було байдуже. Свідомість провалилася в темряву.

Коли я розплющила очі, над головою нависала стеля незнайомої кімнати. Я повернулася праворуч і з полегшенням видихнула: «Фух, Марися поруч». Вона міцно спала. «Але… де ми?» — тривога миттєво охопила мене, піт виступив краплями. Я підхопилася й вибігла з кімнати.

На маленькій кухні за столом доїдав бутерброд той самий друг Марка. Побачивши мене, він відклав його вбік.

— З добрим ранком, шибайголова, — буркнув із втомою та роздратуванням.

— Ти ж казав, що це не була погроза! Що ви з нами зробили? Чим ви нас накачали?! — я вже була готова кидатися на нього, але він витримав паузу й спокійно відповів:

— Не “ми”, а твій подругин кавалер. Дурненька, ми вас врятували. Той тип і його друзі тягнули вас з клубу, як мішки з картоплею. Добре вас «накрило»...

— Кавалер Марисі?.. Тобто...

— Ви його знали? Чи у вас це нормально — пити будь-що з рук незнайомців? Якщо чесно, таких легковірних я ще не зустрічав.