Розділ 1. Початок кінця ілюзій

Я завжди мріяла покохати когось так, як кохають одне одного мої батьки: старша школа, перше кохання, випускний бал і зізнання в найпотаємнішому. Вони разом уже понад двадцять років, але час не зміг нічого вдіяти з їхнім коханням. Мама й досі ніяковіє, коли тато, в пориві почуттів, обіймає її з-за спини. А тато завжди на крок попереду: мамі не доводиться самій відчиняти дверцята машини чи мружитися від сонця — останнє особливо мило, адже він завжди затуляє її від палючих променів. Вони — моя причина вірити в справжнє кохання. Але мені не так пощастило, як їм.

Мій перший хлопець виявився справжнім покидьком. Усе починалося, як у фільмі: випадкові зустрічі, обмін поглядами та усмішками, перші побачення, від яких у животі вирували метелики. Але ніжність і романтика швидко перетворилися на рутину й хтивість. Здавалося, йому від мене було потрібно лише моє тіло. За першої ж нагоди він ліз мені під блузку й підштовхував до більшого. Ці стосунки обірвалися, не проживши й двох місяців, а моя мрія про перше й єдине кохання, як у батьків, розбилася, мов хвиля об скелі. Своє зранене серце я більше нікому не відкривала. Тож частина з випускним балом і зізнанням у найпотаємнішому, про яку я так мріяла, так і не здійснилася. Школу я закінчила в статусі одиначки — і планую гордо нести його крізь усі роки університету.

— Давай дивитися правді в очі: кохання не трапляється за прописаним сценарієм. І взагалі, невже тобі не хочеться прожити свою унікальну історію, а не повторювати стосунки своїх батьків? — моя найкраща подруга знову взялася за старе — переконувати мене переосмислити погляди, щоб у результаті витягти до клубу й познайомити з якимось красунчиком. — У тебе ж таке спокусливе ім’я — Бажена. Воно точно не для нудної історії про підліткове кохання й несподівану вагітність у вісімнадцять.

— По-перше, вагітність не була сюрпризом для моїх батьків. Тому мене й назвали Баженою — бо я бажана й запланована дитина, а не спокусниця, якою ти хочеш мене уявляти. По-друге, виплюнь яблуко, яке почистила моя мама. Як ти можеш користуватися її добротою й говорити таке? — мій терпець урвався, і я забрала тарілку з турботливо почищеними фруктами з-під носа цієї нахаби.

— Ну вибач, я не хотіла образити, — протягнула жалібно Марися, хапаючись за мої руки з тарілкою. — Не будь такою злюкою, ти ж знаєш, як давно я мрію потрапити до нічного клубу й танцювати з високим, гарячим хлопцем до самого світанку.

— Хто тебе тримає? — обірвала її я.

— Так я ж не піду сама! Це ж небезпечно… А якщо зі мною щось станеться? Давай так: ти просто будеш на підстраховці. Не хочеш — ні з ким не танцюй.

— А що мені з того буде? — хитра посмішка сама розпливлася на моєму обличчі.

— Ти ж знаєш, у мене повно козирів у кишенях, — помітно оживилася Марися, вловивши надію на здійснення свого плану. — А оскільки мій тато — декан університету, моя прихильність тобі ще згодиться.

Я була б дурепою, якби впустила шанс скористатися такою можливістю в майбутньому. У своїй уяві я вже насолоджувалася «прогулами», на які деканат люб’язно закрив би очі, але Марися швидко повернула мене до реальності.

— Отже, зустрінемось сьогодні біля клубу о дев’ятій?

— Сьогодні? Тобі аж так не терпиться? — моє засудження вирвалося з вуст раніше, ніж я встигла його осмислити. — Хоча, знаєш, воно й на краще. Не доведеться чекати дня каторги й прокручувати в голові купу сценаріїв.

— О, та ти ж у цьому майстриня — вигадувати нереальні сценарії, — у голосі Марисі вловлювалася насмішка. — Ще скажи, що на нашу святошу Бажену западе якийсь бед-бой, як у «Трьох метрах над рівнем неба».

— Надіюсь! У такому разі ти б мені до чортиків заздрила, а я б із задоволенням на це подивилася.

Дев’ята двадцять вечора. Вхід до клубу.

«Деякі речі залишаються незмінними», — подумала я. — Марися, як завжди, запізнюється, а я, як завжди, приходжу вчасно й чекаю. Невже я справді повірила, що цього разу вона з’явиться без запізнення?» Але потік думок несподівано обірвав знайомий голос.

— Бажена, які люди! — прохрипів хтось за спиною. — З яких це пір наша «не така, як усі» красуня шастає по клубах?

— Марк… — зітхнула я з прикрістю. — Ти — остання людина, яку я б хотіла тут бачити. Віриш?

— Ще й як вірю, Баженочко, — хмикнув він. — Я ж памʼятаю, що ти думаєш про клубну публіку. Як ти там казала?.. — він защовгав пальцями, ніби намагаючись витягнути цитату з пам’яті. — О, згадав! «Пихаті вилупки з завищеним его». А ще щось про піструн було…

— У яких сверблять піструни, — додала я рівно.

— Точно! Саме так ти й сказала: «сверблять піструни»… — він посміхнувся до своїх друзів, які, певно, вже чули цю байку і тепер раділи нагоді побачити її «живу» героїню. — То що, у тебе теж, нарешті, засвербіло?

— Господи, відчепися! — прошипіла я крізь зуби. — Це не твоя справа, і я не збираюся тобі нічого пояснювати.

Марк світився, ніби щойно виграв джекпот.

— А я й не просив. Просто тішуся, що наша пташечка нарешті спустилася з небес на землю. Запам’ятай: ти не така вже й особлива, як собі вигадала, — він наблизився й видихнув дим від цигарки просто мені в обличчя. — Такі, як ти, — не більше ніж забавка на одну ніч. То чого прикидаєшся святою?

Від злості в голові дзвеніло, але я не встигла й слова підібрати, як мене раптом хтось узяв під руку.

— Марк, Марк, Марк… наш невгамовний ловелас, — з'явилася Марися, мов принцеса-рятівниця, і втрутилась у нашу гарячу перепалку. — Просто визнай: вона тобі відмовила, і тепер у тебе пригорає. Твої спроби вколоти її звучать жалюгідно.

— Та йдіть ви до біса! — гаркнув він, сплюнув на тротуар і рушив до входу в клуб. Його друзі покірно подалися слідом.

— Зграєю на одну… Як це низько! — з обличчям, повним провини, Марися кинулася виправдовуватись. — Баженочко, пробач. Я й гадки не мала, що вони тут з’являться.

— За це не вибачайся, ти ж тут ні до чого, — перша спроба її підбадьорити виявилася вдалою. — Але скажи, як ти могла? Ти ж так цього хотіла, і ось — я нарешті погодилася, а ти знову запізнилася!