Частина 43

  Наступного дня королева донья Ізабелла разом з королем доном Фернандо, у супроводі пістрявого почту з придворних дам та кабальєро, а також двох десятків чорно-білих ченців, покинула своє славне та вірне місто Толедо.

  Життя йшло далі. Про вбиство малого Мігеліто, яке свого часу сколихнуло усе місто, скоро забули. Згадали приблизно через півтора місяці, восени, коли вечори стали прохолодними, а по небесній блакиті полетіли на південь журавлі.

  У той день Педро Пералеса переводили з толедської тюрми, де він промучився увесь цей час, до Севільї, де на нього чекало аутодафе – акт віри.

  Він багато чого передумав, поки сидів у тюрмі і чекав на смерть. А в тому, що смерть неминуча, він не мав сумніву. Він думав про Віоланте. Як вона там, сама самісінька? Яким відтепер стане її життя? Педро сподівався, що дівчина дасть собі раду. Адже вона, донька вітра та шляхів, з дитинства навчилася виживати у важких обставинах.

  Єдине, чого він боявся, – щоб не дізналися про їх стосунки і не потягли її до Інквізиції. Педро мав надію, що досі цього не сталося. Інакше він би якось дізнався. Йому б розповіли. Від нього б вимагали, щоб він звинуватив Віоланте у тих гріхах, у яких сам був винен. Щоб сказав, начебто вона була його помічницею. Можливо, вони б навіть побачилися... У камері для тортур!

  Але цього не сталося. Педро нічого не знав про долю Віоланте. На превеликий жаль. І на превелике щастя. Це означало, що вона не потрапила у пазурі Інквізиції.

  Зате він дізнався про долю своєї матері, сеньори Мануели. Її таки знайшли у невеликому містечку, де вона переховувалася. Коли немолода жінка дізналася про те, що трапилося з її єдиним сином, а також про те, що на неї теж чекають тортури та вогнище, вона не витримала. Захрипіла, схопилася за серце і впала на землю. Люди налякалалися, думаючи, що у нещасну жінку вселився диявол, і розбіглися. І сеньора Мануела померла від серцевого нападу на очах у альгвасилів, що прийшли її арештувати.

  Тіло немолодої жінки поклали у найдешевшу домовину і повезли до Толедо. Якщо не вдалося судити її при житті, то осудять і спалять на вогнищі труп. А попіл розкидають лопатами та розвіють у повітрі. Так роблять, щоб від єретиків не залишилося нічого. Такий закон Інквізиції.

  Один з охоронців розповів Педро про долю його матері. Зробив він це за наказом фрая Фернандо. Педро не плакав. У нього вже все вигоріло усередині. Він тільки подумав: «Так краще. Швидка смерть. І ніяких тортур, ніякого вогнища». Тепер він знав, що очікування смерті страшніше за саму смерть.

  І ось настав день, коли служителі Інквізиції увійшли в обдерту брудну камеру, де Педро лежав на соломі, кинутій у кутку, і сказали, щоб він готувався.

  Йому принесли горщик з водою для вмивання. Вода була брудною, начебто її набрали з болота, а не з фонтана. Напевно, то робилося навмисно. Педро хлюпнув водою собі в обличчя і скривився від огиди.

  «Скоро все скінчиться», – майнула думка. Він сам здивувався власній байдужості. Ще кілька місяців тому, коли Педро ходив по лезу меча, він відчайдушно хотів жити. Інквізиція вміла відбити волю до життя.

  Його одяг давно перетворився на лахміття. Голе тіло, покрите синцями і подряпинами, проглядало через численні дірки. Ченці передали йому невеликий згорток. Педро розгорнув його і побачив грубі селянські штани з небіленого полотна і таку ж сорочку.

  Педро перевдягнувся, не звертаючи уваги ні на стражників, ні на мовчазних домініканців, що дивилися на нього з осудом та жалем. Було приємно відчути тілом чисту тканину, хоч і грубу. Ах, які чудові шовки та оксамити продавалися в його ятці!

  Для ніг йому принесли чернецькі сандалії. Таких Педро ніколи раніше не взував: дві шкіряні смуги охоплювали ступню, а третя – п’ятку.

  А далі почалося найстрашніше. Ченці вдягли на нього санбеніто – одяг єретиків, приречених на каяття. То було щось схоже на величезний мішок для зерна, який розрізали по боках, а посередині зробили дірку, щоб можна було вдягати через голову. Мішковина була пофарбована у яскраво-жовтий колір і розмальована чорними фігурками чортів та червоними язиками пекельного вогнища. Це означало, що грішник не розкаявся, і тепер від буде спалений живцем, а після смерті попаде у Пекло.

  І цей жахливий пофарбований мішок ченці насильно вдягли на Педро Пералеса. А на голову йому насунули високий паперовий ковпак, теж пофарбований у жовтий колір і розмальований чортами та вогнем. Зв’язали руки; добре, що не за спиною, а попереду. Педро не противився. У нього вже не лишалося сил. Він відчував себе як м’яка іграшка – пелеле, яку діти, граючись, підкидують на покривалі якомога вище і намагаються зловити. 

  Під супровід монотонних молитв його вивели у двір. Там вже чекав запряжений віслюк. Педро всадовили на віслюка, обличчям до хвоста.

  І з двору тюрми вийшла процесія. Попереду йшов молодий чернець з поважним виразом обличчя.  Він ніс високий чорний хрест, який виділявся на тлі блакитного безхмарного неба. За ним урочисто йшли два десятки ченців-домініканців, які у своєму чорно-білому вбранні з гострими відлогами були схожі на сорок. Вони майже однаковими жестами перебирали чотки та співали молитви.

  За ченцями слідували шість альгвасилів з алебардами на плечі. А потім здоровий м’язистий чернець вів за вуздечку віслюка, на якому сидів нещасний Педро.

  Завершали процесію інші шість альгвасилів та двадцять ченців.