Частина 42

  Наступного ранку фрай Фернандо прокинувся пізно, як ніколи. Протягом усієї ночі його мучили докори сумління та важкі сни, перемішані з безсонням. Він прокинувся майже опівдні. Вставати не хотілося. Голова була така важка, ніби розламувалася на шматки.

  Нарешті фрай Фернандо накинув рясу на нічну сорочку і, позіхаючи, вибрався у передпокій. А там на нього чекав юний ченчик з вибритою лискучою тонзурою серед копни густого кучерявого волосся. Він доповів, що сам Великий Інквізитор Томас де Торквемада чекає на фрая Фернандо для серйозної розмови. Негайно!

  Це «Негайно!», сказане стурбованим тоном, налякало фрая Фернандо. Він похапцем привів себе у належний вигляд: виголив підборіддя та тонзуру, бо знав, що Торквемада не терпить неохайних ченців. І поспішив на зустріч, подумки картаючи себе за те, що не прокинувся раніше. А тепер, напевно, отой фрай Алонсо з Арагона встиг розповісти Інквізитору усю цю заплутану історію зі своєї точки зору.

  Так воно і виявилося насправді. Торквемада зустрів фрая Фернандо у патіо, посеред якого струмував невеличкий фонтан, а попід стінами стояли горщики з квітами та миртовими деревцями. Інквізитор запросив старого товариша присісти поруч з ним на кам’яній скамниці.

  Обидва пригадали про те, як разом прийняли постриг у сеговійському монастирі. Вони і зараз, коли ніхто їх не чув, зверталися одне до одного на «ти», як звикли у молоді роки.

  Перш, ніж фрай Фернандо встиг відкрити рота, Торквемада промовив:

  - Мені вже все розповіли. І про вбивство, і про вбивцю.

  - Хто розповів? Втім, я здогадуюся. Арагонський чернець.

  - Так, секретар фрая Педро де Арбуеса. Розумний молодик. У нашому ордені на нього чекає блискуче майбутнє. Як йому вдалося знайти вбивцю, коли це здавалося неможливим! З ним і розмовляти приємно – так розумно і переконливо він розповідає. І знаєш, завдяки йому я змінив думку. Хто знає, може ми зробили б велику помилку, коли б зробили святого мученика з хлопчика Мігеліто. Кажуть, він був справжнім чортеням. Ото б ми зганьбилися, коли б оголосили його святим!

  - Хлопчик прийняв мученицьку смерть і тим самим очистився від минулих гріхів, – нагадав фрай Фернандо. – Та й гріхи були не такі вже й великі. Хто з нас у дитинстві не бешкетував?!

  - Так то воно так, – потис плечима Торквемада. – А все ж, церкві не потрібен такий сумнівний святий, про якого кожен сусід може сказати: «він розбив моє вікно» або «він спаскудив мого віслюка». Святі повинні творити чудеса!

  - Він міг би сотворити чудо після смерті, – невпевнено промовив фрай Фернандо. – Наприклад, якби якийсь сліпий доторкнувся б до його мощів і став би бачити.

  - Можна було б. Але навіщо? Наскільки мені відомо, там не було ритуального вбивства, ні чудесних знаків, як у випадку з хлопчиком з Сарагоси, Святим Домінгіто. Звісно, мені шкода, що такий випадок не можна використати на благо церкви. Але краще не ризикувати. Сподіваюся, що коли наступного разу трапиться схожий злочин, то жертва буде більш підходящою на роль святого.

  Токвемада говорив холоднокровно та байдуже. Його хвилювала не жахлива загибель Мігеліто, а неможливість використати його смерть так, як спочатку планувалося.  

  А фрай Фернандо страшенно нервував. Напередодні він старанно підбирав слова для того, щоб виставити Педро страшним злочинцем, який вбив християнського хлопчика щоб познущатися з віри. А самого Мігеліто він збирався описати як ангельську дитину, невинну жертву підступного негідника Педро Пералеса.

  Але після нічної розмови з Віоланте усі старанно завчені фрази вилетіли з голови. Тепер йому хотілося зробити так, щоб Педро відпустили. Але як того добитися, він і уявити собі не міг. Фрай Фернандо кілька разів намагався заговорити, але не зміг сказати ані слова. 

  - Що ж нам робити з хлопчиком? – нарешті наважився запитати він.

  - Нічого – Торквемада байдуже хитнув головою. – Перестати говорити про нього, і через кілька місяців всі забудуть. Хто він такий, той малий Мігеліто? Син простого м’ясника. Невелика цяця!

  - А зі вбивцею? – фрай Фернандо язиком змочив пересохлі губи.

  - А ти що думаєш? – Токвемада примружив холодні очі. – Ти ж його допитував!

  - Якщо це було звичайне вбивство, то Інквізиція не повинна ним займатися. Треба передати Педро Пералеса у руки начальника альгвасилів. Хай його справу вирішує світський суд. Можливо, його повісять за вбивство, але то вже не наша справа.

  «Головне, витягти нещасного з чіпких рук Інквіциції – промайнула думка. – А начальника альгвасилів можна і підкупити, або викликати у нього співчуття...»

  Фрай Фернандо сам собі вжахнувся. Не повинен член Святого Братства думати про те, як зрадити церкву. Але він був готовий піти на такі вчинки заради доньки і онука, який мав народитися. Голос крові зненацька заговорив у ньому так сильно, що заглушив голос сумління.

  А Торквемада дивився на старого товариша з осудом.

  - Ти впевнений? – холодно запитав він.

  - Так!

  - А як бути з тим, що Педро Пералес виявився таємним євреєм?

  Ці слова, наче постріл з арбалета, влучили прямо у ціль – у налякане серце фрая Фернандо. Він відчув, як серце гучно калатає у скронях. А Торквемада не відводив від нього доскіпливого погляду.