Частина 41

  Вечірня прохолода впала на славне королівське місто Толедо, коли фрай Фернандо, стомлений працею на славу церкви, вийшов з тюрми Інквізиції. Він думав покружляти трохи кривими вуличками, які швидко занурювалися у темряву, а потім непомітно пробратися у той бідняцький куток міста, де ховалася Віоланте.

  Чернець за звичкою заклав долоні за спину і повільно посувався вулицею. Він думав про те, що треба ще дати грошей Віоланте. Нехай дівчина купить усе, що їй потрібно. Кольорові стрічки, намиста, черевики... Чого там ще бажається молодим дівчатам? Вона ж ще зовсім юна. Така, якою була її мати, коли вони...

  Фрай Фернандо похапцем перехрестився, намагаючись прогнати грішні та солодкі спогади, від яких усе всередині нього переверталося. Коли він дізнався, що та, старша Віоланте померла, йому стало гірко. Він не збирався з нею бачитися, щоб не вводити себе у спокусу та не наражатися на небезпеку бути викритим. Але йому жилося б легше, якби він знав, що його останнє кохання ще живе на світі, танцює на площах міст та селищ, бродить по покритим пилюкою та камінцями дорогам королівства Кастилії та суміжних королівств.

  Зате від думок про доньку йому ставало солодко на серці. Він відчував, що зробив правильно, коли врятував її. Нібито таким чином спокутував свій давній гріх.

  Віоланте нечутно виступила звідкись з темряви і постала перед фраєм Фернандо.

  - Мені потрібно поговорити з вами, падре, – промовила вона.

  - Нахабне нерозумне дівчисько, – вилаявся чернець. – Чого не сидиш вдома, у безпеці? Чого тиняєшся ночима по вулицях, де тобі може загрожувати що завгодно? До того ж, я вже сказав тобі, що мене слід звертатися «фрай», а не «падре». Я – чернець, а не священник.  Брат, а не отець.

  - Негайно, падре, – вона подивилася на нього неймовірно великими очима, в яких блищали сльози. Голос дівчини болісно тремтів.

  «Падре» – це ж не тільки шанобливе звертання до священника, це ще й просто «батько». Фрай Фернандо зрозумів.

  - Йди додому, – наказав він. – Я піду за тобою.

  Віоланте розвернулася і побігла по вулиці. Її підганяв відчай. Фрай Фернандо йшов за нею, вдаючи, нібито йде у своїх справах. Накрив голову чорною відлогою, крутив у пальцях чотки з кипарисового дерева, та бурмотів якусь молитву. Але час від часу поглядав на Віоланте. Як зграбно, як граційно вона ступала. Зовсім як її мати.

  Віоланте прослизнула у будинок, залишивши двері трохи прочиненими. Фрай Фернандо озирнувся, перш ніж піти за нею.

  Коли вони залишися наодинці, запитав:  

  - Чого ти хотіла? Грошей?

  Витягнув з широкого рукава ряси шкіряну торбинку, у якій ніжно подзвонювали срібні монети. Віоланте навіть не подивилася у той бік. 

  - Що ви зробили з моїм Педро? – простогнала вона, захлинаючись риданням.

  - Що?.. – здивувався фрай Фернандо.

  - Мій Педро!.. – стогнала дівчина. – Я бачила, як його потягли у тюрму Інквізиції. Що з ним зробили? Його мучили? Я чула, як ви поводитеся з тими, хто попадає у ваші пазурі. Ніхто не виходить живим.

  - Невинних ми відпускаємо, – ображено заперечив чернець. – Справа в тому, що до нас попадають тільки винні.

  Віоланте заридала ще сильніше. І фрай Фернандо раптом зрозумів: сьогоднішнього закатованого звали Педро.

  - Ти хочеш сказати, що знайома з убивцею? – чернець насупив густі брови.

  - З убивцею? Ні, ні! Мій Педро не може бути вбицею! – Віоланте у розпачі хитала головою. – Я його занадто добре знаю.

  - Він сам у тому признався.

  - Під тортурами?! Так під тортурами будь-хто признався б тому, що хотів вбити Папу!

Фрай Фернандо сказав вагомо:

  - Він, справді, вбив хлопчика Мігеліто. Я впевнений. Я бачив стільки признань, що розуміюся коли кажуть правду, а коли зводять на себе наклеп, щоб припинити тортури.

  Віоланте замовкла. Стояла заціпеніла серед убогої кімнати з нерівно побіленими стінами, з сірою кошлатою ковдрою на ліжку, і була схожа на статую скорботи. Бліда, з синцями під величезними очима, з розпущеним волоссям, з тремтячою долонею, піднесеною до побілілих вуст. Ченцеві стало трохи моторошно, хоча він і бачив всіляке. 

  - Якщо тобі від цього стане легше, то знай, що вбив він не навмисно. То був нещасний випадок. Але, все ж таки, він убив хлопчика.

  - Що мені тепер робити? – глухо промовила дівчина.

  - Що тобі до того Педро? Ким він був тобі?

  - Він був мені усім. Я його кохала. Як моя мати кохала вас.

  Від тих слів у грудях фрая Фернандо усе перевернулося. Після років жорстокості він неначе повернувся у юність, коли ще вмів відчувати і співчувати.   

  Віоланте вже не плакала. Але від того було ще страшніше. Бо сльози пом’якшують горе. А коли всі сльози вже виплакані, до душа горить.

  - Краще тобі забути його. Навряд чи він вийде живим.     

  - Це неможливо. У мене буде дитина, – промовила вона ледь чутно, дивлячись у нікуди. Можливо, у минуле; можливо, у майбутнє. А може – у вічність.