Частина 37

  Допит Хайме не приніс нічого нового. Як його не лякали катівськими приладами, які за правилами спочатку слід було лише показати підозрюваному, і лише після цього випробовувати на ньому. Хлопець стояв на тому, що єврейські черевики він виловив з річки, а ніч, коли був вбитий малий Мігеліто, він провів з Каталіною.

  Фрай Алонсо де Мендоса пригадав, як Каталіна сповідалася йому. І хоча він нікому, окрім дона Дієго, не розповів про сповідь дівчини, бо вона мала залишитися таємною. Але підтвердити слова Хайме він міг, що і зробив. Підтвердив він також і здогадку дона Дієго про те, що черевики – саме ті, які вони шукали.

  - Я вірю, що хлопець виловив взуття у річці, – сказав фрай Алонсо після тривалих роздумів. – Чом би й ні? Вбивця злякався, що сліди видадуть його і вирішив позбутися черевиків. Ви розумієте, що це означає?

  - Що? – бовкнув дон Дієго. Для нього найкращим способом розслідування все ще був допит.

  - Вбивця все ще в Толедо. Він знає, що шукають хазяїна черевиків, саме тому викинув їх та зачаївся. Тобто, він був присутнім, коли ми перевіряли взуття у мешканців Худерії.

  - Тобто, вбивця – таки єврей! – вигукнув дон Дієго. – Ото фрай Фернандо зрадіє, коли дізнається! Це ж саме те, чого він хоче.

  - Або він християнин, який дізнався про перевірку від знайомих євреїв.

  - Е, ні! – впевнено заявив начальник альгвасилів. – Я добре знаю жителів Толедо. Вони можуть вести справи з євреями, але жоден з них не вдягне черевики, підбиті іудейськими символами.

  - Справді, – погодився фрай Алонсо.

Дон Дієго розлютився:

  - Тобто, того дня нас обдурили? Треба повернутися до Худерії і допитати усіх, аж поки не знайдемо винного.

  - Заспокойтеся. Обійдемо всіх шевців і дізнаємося, для кого були зроблені черевики. Так буде легше.

  - Тоді ходімо зараз. Навіщо даремно гаяти час?

  Фрай Алонсо прихопив один черевик і поклав його у торбину для милостині, яку повісив собі на шию.

  - Ходімо, – негайно відізвався він.

По дорозі до Худерії чернець зітхнув:

  - Шкода циганів. Якщо ми знайдемо справжнього вбивцю, то їх даремно довели до смерті.

Дон Дієго презирливо потиснув плечима:

  - Як не в цьому, то у чомусь іншому вони точно були винні. А ось дівчину, справді, шкода. Вона так гарно танцювала, мала такі чудові ніжки...

  - Доне Дієго! Не грішіть думкою! – вигукнув фрай Алонсо. -- Схоже, у вас у голові одні жіночі ніжки!

  - А я думаю не про грішне, а про красу танцю, – виправдався ідальго.

За такими розмовами вони дійшли до Худерії. Відшукати шевців, яких у єврейській общині було четверо, було неважко. Перші двоє уважно обдивилися черевики і заявили, що то не їх робота. А третій, якого звали Сауль, чорнявий та кучерявий чоловік років тридцяти, підтвердив:

  - Так, це моя робота.

  Дон Дієго аж підстрибнув від радощів. А фрай Алонсо перехрестився.

  - Для кого ти зробив ці черевики? – запитав начальник альгвасилів.

  - А навіщо вам? – обережно поцікавився швець.

  - Відповідай, коли тебе запитують!

  - Я не пам’ятаю. У мене стільки клієнтів! Хіба усіх пригадаєш?

  Дон Дієго уважно подивився в очі Саулю. Той здригнувся і відвів погляд. Було помітно по поведінці, що він бреше. А у дона Дієго малося досить досвіду, щоб розібратися, хто каже правду, а хто ні.

  - Пам’ятаєш, – впевнено промовив він. – Скажи мені ім’я клієнта, або мені доведеться розв’язати тобі язика.

  - За що? – злякався Сауль.

  - Чув про вбивство хлопчика? Так ось: вбивця був взутий у ці черевики. Так що вибирай: або ти сам скажеш мені його ім’я, або я змушу тебе розповісти все, що знаєш.

  - Я нічого не знаю – швець перелякано затрусив головою, кучерявою, як руно молодого баранця. Він був такий миршавенький та невеличкий зростом, що ледве досягав плеча високому кремезному кабальєро. Дон Дієго подумав, що не варто витрачати час, щоб вершити над ним допит за допомогою катівських пристроїв. Та ще й бозна чи витримає допит таке слабеньке тіло.

  Зваживши усе, дон Дієго просто схопив чоловічка за комірець і одним ривком витяг його з-за робочого столика на середину кімнати, що була захаращена взуттям старим та новим, колодками різних розмірів, товстими нитками, шматками шкіри, шилами та величезними голками. Ще мить – і швець вже лежав на брудній підлозі обличчям униз. Дон Дієго наступив йому на хребет і, водночас, викрутив йому обидві руки за спину. Сауль заскиглив від болю. Дон Дієго не відпускав.

  - Кажи! – зажадав він. – Або я тобі руки виламаю. Як тоді ти працюватимеш?

  Фрай Алонсо, який увесь цей час мовчки спостерігав за розмовою, подав голос.

  - Доне Дієго, це не по-християнськи, – з осудом промовив він.

  - Нема часу тягнути його на дибу та допитувати по закону, – відповів той.

  Біль був нестерпним. Саулю здавалося, що у нього очі на лоба вилізуть.