Частина 36

  Хосе-м’ясник, не відриваючись від роботи, час від часу поглядав у вікно. Йому кортіло побачити, як його донька повертатиметься додому з прогулянки з Педро. І він таки побачив!

  Педро і Каталіна поверталися додому веселі і зовсім не такі заклопотані, як тоді, коли виходили. «Певно, знайшли спільну мову, порозумілися!» – задоволено подумав він.

  На батьків подив, наречені не зупинилися біля дверей крамниці, а пройшли далі, до будинку Педро. Молодик відчинив двері і пропустив Каталіну усередину. Це було так несподівано, що в першу хвилину Хосе-м’ясник не знав, що й подумати. Але швидко заспокоївся. Все йшло по плану. Якщо між Каталіною та торговцем відбудеться оте саме, то він вже не відіпреться від весілля!

  Мугикаючи непристойну пісеньку, Хосе повернувся до роботи. Але краєм ока спостерігав за будинком Педро. Йому кортіло знати, скільки часу там пробуде Каталіна.

  М’ясник здивувався ще сильніше, коли Каталіна вийшла хвилин через десять, не більше. Він відклав ніж, яким білував кроля, витер руки, і став на порозі крамниці, щоб зустріти дівчину і розпитати її, як пройшло побачення. Але нерозумна дівка навіть не глянула на рідну домівку, а відразу ж побігла кудись, як навіжена. Хосе хотів побігти за нею, але в крамницю саме зайшов покупець, а Марії де лос Анхелес не було. Тому Хосе довелося обслуговувати покупця самому.

  Каталіна повернулася години через дві, розчервоніла і підозріло усміхнена. У Хосе урвався терпець стільки чекати на неї. Але він стримався. Тільки сухо запитав:

  - Де ти була?

  - Гуляла з сеньором Педро, – негайно відповіла Каталіна.

«Бреше, – подумав батько – Треба краще дивитися за нею».

  Вночі Хосе-м’ясник довго не міг заснути. Йому увесь час здавалося, наче Каталіна з кимось шепочеться за стіною. Він довго вертівся з боку на бік, нібито йому муляв матрас, набитий вовною. Врешті решт, він вирішив піти униз і випити склянку води, бо його увесь час кидало в жар.

  Але коли він відчиняв двері, то почув, що Каталіна теж виходила зі своєї кімнати. Хосе зачаївся. Йому закортіло подивитися, що вона робитиме. Донька трохи постояла біля дверей, прислухаючись. Нічого не почула і заспокоїлася. Витягнула з кімнати великий клунок, приготований заздалегідь, і почала навшпиньках спускатися по сходах. Хосе обережно пішов за нею, намагаючись, щоб дерев’яний настил під ногами не зарипів і не стривожив Каталіну.

  Дівчина зупинилася біля вхідних дверей і пошукала ключ, що висів поруч на великому поржавілому гвіздку. Поклала клунок на підлогу і сіла на нього, Хосе спостерігав за донькою з середини сходів, викрутивши шию так, що аж заболіли м’язи.

  Наступні хвилини тягнулися нестерпно довго. Аж ось Каталіна стрепенулася. Хтось ледве чутно пошкрябався у двері з боку вулиці. Каталіна відчинила двері і просунула голову к шпаринку. Хосе не було чути, про що вона розмовляла, але голос був чоловічий. Він напружив вуха, щоб розібрати слова, або бодай упізнати голос. І ледве не втратив найважливіше: Каталіна передала невидимому чоловікові клунок і сама блискавкою сковзнула за двері. І у нічній тиші почувся швидкий тупіт двох пар ніг.

  Хосе злетів зі сходів, розчахнув двері і вискочив на вулицю. У світлі повного місяця та смолоскипа, що чадів на розі, він встиг побачити Каталіну. Вона бігла по вулиці, підтримуючи однією рукою спідницю, щоб не плуталася між ногами, а іншою – вхопившись за чоловіка, який допомагав їй бігти швидше. І у тому чоловікові не стільки впізнав, скільки вгадав клятого Хайме.

  Розлючений, Хосе побіг за втікачами, як був: босоногий та напівголий. Сорочка, розчахнута на могутніх волохатих грудях досягала колін, а на білих підштаниках теліпалися розв’язані мотузки.             

  Хайме та Каталіна завернули за ріг. Хосе здогадався, куди вони бігли: до брами Алькантара. І зрозумів, чому вибрали для втечі саме цей час. Небо вже світлішало, пташки попрокидалися і почали щебетати. Скоро задзвонять дзвони на головних церквах Толедо і стражники відчинять ворота. Втікачі покинуть місто з першими сонячними променями. Якби Хосе ще спав, то відсутність Каталіни він помітив би години через дві. Та ще й не відразу б зрозумів, куди вона зникла.

  Бігти босяка – важко. Хосе боляче вдарився об бруківку великим пальцем правої ноги і по-звірячому заревів:

  - Каталіно! Стій!

  Втікачі почули той вигук. Озирнулися і побігли ще швидше. А м’ясник волав на усю вулицю, так, що люди прокидалися і визирали у вікна:

  - І ти, негіднику, стій! Клятий Хайме! Я упізнав тебе, викрадач чужих наречених!

  Через біль у пальці Хосе відстав. Коли він, нарешті, надкульгуючи та залишаючи після себе криваві плями, дістався до брами Алькантара, втікачі вже були там. Вони нетерпляче тупцювали на місці і увесь час озиралися. А стражники, як назло, не відчиняли браму.

  - Коли ви вже випустите нас? – змолився Хайме.

  Стражник з гербом міста Толедо на грудях підозріло глипнув на хлопця:

  - Як дзвони задзвонять, так і випустимо. А чого це тобі не терпиться?

  - Та на нас там чекають. Ми спізнюємся... – почав викручуватися Хайме, невизначено махаючи рукою.

  - Почекають! – зареготали стражники. – Хіба ти начальник альгвасилів, щоб ми слухались твоїх наказів? Або, може, сам король?