Частина 33

  Віоланте швидко вдягнулася і згорнула пишне волосся у вузел на потилиці. Її волосся пахло гвоздикою і чабрецем. І той запах залишився на подушці Педро як солодка згадка. А сама вона мала повернутися додому, поки місто не прокинулося і ніхто нічого не запідозрив. Адже для жителів Толедо циганка Віоланте, яка щоденно танцювала на площі Сокодовер, була мертвою.

  Педро пожадливим поглядом слідкував за нею. Вона грайливо посміхалася, але відсторонила його, коли він захотів її обійняти.

  - Не зараз. Мені час йти, а то мене впізнають.

  - Добре, – погодився він, знехотя випускаючи її з обіймів. – Але ти прийдеш цієї ночі?

  - Обов’язково. Як тільки звечоріє і на вулицях поменшає людей.

  - Я чекатиму стільки, скільки буде потрібно, – запевнив він.

  - До зустрічі, коханий, – вона накинула на голову широкий чорний каптур, який зробив її обличчя непримітним і майже невпізнанним.

  - Зачекай, я проведу тебе, – похопився він.

  - Не треба. Вже зійшло сонце. Я доберуся сама. Ти знаєш, що я з дитинства звикла бути самостійною. Не як ті пещені сеньоріти, які й кроку не ступлять без супроводу заклопотаної дуеньї.

  - Для мене ти краща за будь-яку сеньоріту, – запевнив Педро. – А все ж, дозволь мені супроводити тебе. Я хочу знати, де ти живеш. Про всяк випадок. До того ж, мені слід владнати важливі справи.

  - Добре, ходімо, – з легкістю погодилася вона.

  Педро чарувала ота її легкість, яка була у всьому: у її рухах, у танцях, у посмішці, у характері. Він швидко вдягнувся і відчинив перед нею двері. Вони спустилися по сходах навшпиньках, щоб не розбудити сеньору Мануелу та не привернути увагу служниці Хуаніти, що вже пробудилася і тепер возилася на кухні, запалюючи вогонь, щоб приготувати щось до сніданку. Легко, як тіні, вони вислизнули на вулицю і змішалися з ранковими перехожими.

  Віоланте йшла попереду. Педро відставав на кілька кроків. Була шоста година ранку, але люди вже попрокидалися й шли у своїх справах. Торговці, позіхаючи, розкладали товар. Водовоз розвозив воду. Молочарки розносили клієнтам молоко зі вранішнього надою. Молодий хлопчина кричав:

  - Хліб! Свіжий хліб!

  І ті, що не встигли поснідати, купували у нього ще теплі, запашні хлібини.

  Ніхто не звертав уваги на Педро та Віоланте. Хвилин за п’ятнадцять вони дісталися до краю міста. Там, майже під міським муром, тулилася одноповерхова хатинка, у якій дівчина знайшла притулок. Перш ніж зникнути за дверима, вона повернулася і ледь помітно кивнула коханому. Заспокоєний, він пішов додому. І роздумував по дорозі: як би йому порозумітися з Каталіною. Найкраще було б, якби донька м’ясника сама признала, що шлюб між ними – неможливий. Але на це годі було й сподіватися.

  Педро зупинився біля своєї ятки. Відчинив ключем, який завжди носив на поясі, величезний ящик, у якому зберігався товар. Але, замість того, щоб привабливо розкласти його, уважно підрахував приблизну вартість тканин. Роздумував про те, як краще вчинити: переправити товар до міста, у якому він вирішив оселитися, чи полишити його тут, щоб не викликати передчасної тривоги. Рішення було нелегким, бо серед тканин були такі розкішні та коштовні, що годилися на сукні самій королеві доньї Ізабеллі!

  Потім він увійшов до будинку, щоб поговорити з матір’ю. Сеньора Мануела вже сиділа за столом і снідала. Хуаніта приготувала для неї пухкі смажені пиріжки, щедро политі медовим сиропом. Хазяйка з насолодою смакувала їх і навіть облизувала пальці. Запивала оту всю смакоту теплим молоком, яке служниця поставила перед нею у великому глиняному кухлі.

  Педро сів навпроти матері.

  - Хочеш їсти синку? – запитала вона. – Ти сьогодні вийшов рано, не снідаючи. Зараз я скажу дівці, хай принесе тобі пиріжків. – І загукала голосно, немов єрихонська труба: – Хуано! Неси сніданок для молодого сеньора!

  Служниця поставила перед Педро миску з солодощами і глечик з молоком. Вона так щедро плеснула меду, що деякі краплі залишилися на краях миски. Хуаніта дбайливо витерла їх краєм брудного фартука.

  - Хуано, негайно йди до крамниці сеньора Хосе і купи дві лібри чорісо! – промовив Педро, присуваючи до себе миску.

  - Так, сеньоре. Як тільки помию після вас посуд, так відразу і піду, – відізвалася вона.

Педро підвищив голос:

  - Я сказав: негайно!

Сеньора Мануела відчула щось важливе.

  - Не барися, лінива дівко, – визвірилася вона на нещасну Хуаніту. – Сказано тобі, щоб йшла зараз, то слухайся! Посуд потім помиєш.

  - Так, сеньоро, – погодилась служниця, не дуже переймаючись. Вона вже звикла, що на неї кричали. У інших панів сваряться так само, а платять гірше. Та й їсть вона тут непогано. Після матері та сина, шо перебирають їжею, залишається стільки смачних недоїдків!

  - То яких чорісо купити? – запитала вона, прямуючи до дверей.

  Педро відповів, не обертаючись:

  - Тих, що завжди.

  - Так ви ж їх ніколи не їсте! – служниця аж сплеснула руками.

  - Не твоя справа! – вигукнула сеньора Мануела. – Просто ти їх готувати не вмієш, як слід. Може, хоч сьогодні підсмажиш їх так, щоб можна було їсти, не кривлячись від огиди.