Частина 32

  Вночі Педро довго не міг заснути. Він невідступно думав про Віоланте. Але пам’ять збиткувалася над нещасним. Він намагався викликати в уяві звабливий та граційний танок циганки, а йому ввижалося нерухоме тіло, виставлене у ганебній клітці. Від такого видовища йому хотілося вити та ридати.

  Педро підійшов до вікна і визирнув у шпаринку назовні. Невідома жінка, з голови до ніг закутана у чорний плащ, знову стояла біля будинку навпроти. Це вже третя ніч поспіль! Педро не витримав. Розчахнув дерев’яні віконниці і поставив поруч запалену свічку. Так, щоб у таємничої жінки не було сумніву: він тут, і він бачить її.

  Жінка зробила крок назустріч, начебто упізнала Педро. Її порух був таким граційним, що у Педро защемило у грудях.  

  - Хто ти? – у розпачі гукнув він. – Жива істота чи привид? Якщо ти жива, то скажи, чого шукаєш. А якщо привид, то повертайся, звідки прийшла.

Жінка відкинула відлогу плаща, що закривала її обличчя:

  - Це я, Педро! Невже я так змінилася, що ти не впізнаєш мене?

  - Віоланте! Я очам своїм не вірю! Ти прийшла за мною? – обома руками він вчепився у решітку, що захищала вікно від грабіжників або від нахабних коханців.

  - Я жива! – вона наблизилася до будинку Педро і тепер стояла під вікном, піднявши обличчя до другого поверху. Педро міг роздивитися риси її обличчя і впевнитися, що вона, дійсно, Віоланте. І що вона не привид, вона – справжня. Бо тільки у живої так блищать очі і справжні сльози течуть по щоках.

  - Почекай, я зараз вийду до тебе, – він кинувся до дверей.

  Поки бігом спускався по сходах, летів до дверей, тремтячими руками встромляв ключа у замок, думав лише про одне: «Лиш би Віоланте не зникла!»

  Вона не зникла. Педро побачив її відразу ж, коли вибіг на вулицю. Віоланте простягнула до нього руки. Тонкі смагляві руки з-під чорного плаща, що ховав її тендітну постать. Він доторкнувся до тих рук з осторогою, бо боявся, що його пальці проваляться у пітьму крізь її примарне тіло. Але того не сталося. Руки Віоланте були теплими і знайомо пахли гвоздикою, м’ятою та чабрецем, а не могилою, як було б, якби вона повернулася з потойбічного світу.

  - Ходімо, – видихнув він, запрошуючи її за собою.

Віоланте підкорилася його владній силі. Тільки запитала:

  - А що скаже твоя мати?

  - Яка різниця? – махнув він головою. – Хто б що не казав, але я тепер тебе нікуди не відпущу.

  Педро привів дівчину до своєї кімнати. Запалив вогонь у грубці, від чого відразу стало затишніше. Віоланте скинула чорний плащ і розвісила його біля вогню, щоб висушити. Він слідкував за її плавними рухами, а сам аж нетямився від бажання обійняти її.

  Віоланте сіла на ліжку, склавши руки, тиха та сором’язлива, як ніколи раніше. Її охопило передчуття, що зараз станеться те, чого вона чекала і лякалася водночас. Педро сів поруч і обхопив її за плечі. Було так затишно притулитися до його грудей, відчути його дихання. Особливо після усього, що довелося пережити. Віоланте ледве не розплакалася, бо у грудях щеміло від болю та щастя.

  Він попросив циганку розповісти, що сталося. Слухав уважно, час від часу пестячи її руки. А в кінці ревниво запитав:

  - Отой чернець, фрай Фернандо, що тобі допомагає... Чому він такий добрий до тебе? Це здається мені підозрілим. Як би він потім не попросив у тебе плати.

  - Не бійся, нічого поганого не станеться, – заперечила вона.

  - Яка ти наївна... – зітхнув він. – Невже не знаєш, чого чоловіки чекають від жінок. Особливо таких вродливих як ти.

  Віоланте задоволено посміхнулася. Їй подобалося, коли Педро ревнував. Вона вбачала у цьому ознаку кохання. У ревнощах він був такий милий. Зовсім не нахабний, а сумний. Хотілося погладити його по голові, що Віоланте й проробила. Педро здригнувся від її ласки.

  - Я так боюся знову втратити тебе, – пробурмотів він, схиляючи голову їй на груди.

  - Фрай Фернандо – чернець, – нагадала Віоланте. – Їм заборонено торкатися жінок.  

  - Ченці – такі ж чоловіки, як і інші. І грішать вони не менше. Просто призвичаїлися ховати свої гріхи під сутаною. Прикидаються цнотливими, роблять сумирне обличчя, а самі, коли їх ніхто не бачить, таке виробляють!..    

  - Не всі ж!

  - Мабуть, не всі. Але багато хто з них. Недаремно про попів такий поголос.

  - Фрай Фернандо не образить мене, я в цьому впевнена.

  - Я ти можеш бути впевненою?

  - Я не можу тобі сказати. Це таємниця.

  - Ось бачиш, – Педро сумно відвернувся від неї. – У тебе вже є від мене таємниця з цим огидним ченцем. Ти зовсім мене не кохаєш...

  - Як не кохаю?! – скрикнула вона. – Як можеш ти таке казати? Адже після смерті дідуся та бабусі у мене не залишилося нічого, окрім нашого кохання!

  - Доведи мені, – Педро знову потягнувся до дівчини з обіймами.

  - Доведу, – погодилася вона. – Тільки пообіцяй, що нікому не розкажеш.

  - Обіцяю.