Частина 31

  Педро вдягнувся у чорне, нікому нічого не пояснюючи. То була таємна жалоба, яку він носив по Віоланте. Відтепер він уникав проходити по площі Сокодовер, щоб не бачити трупів, виставлених напоказ у клітці. Втім, сусіди нічого не запідозрили, бо Педро завжди був мовчазним та носив вбрання темних кольорів.

  Наступного дня він повідомив матері, що одружується з донькою м’ясника. Сеньора Мануела здивувалася.

  - Ох, синку, я бажала для тебе кращої долі, – забідкалася вона. – Дівчина мені здається доброю та роботящою, але занадто вже вона незграбна та незугарна. А найголовніше – вона не з наших...

  - Мовчіть, мамо, – перервав її Педро. Ситуація склалася так, що у шлюбі з Каталіною – наше спасіння. Невже ви хочете, щоб я одружився з єврейкою, а потім увесь свій вік боявся за власне життя?

  - Роби, як знаєш, синку, – здалася мати. – Ти краще розумієш що до чого. Ось тільки про яке одруження зараз може йти мова, якщо у дівчини тільки що вбили братика. Нещасна дитина... – зажурилася сеньора Мануела.

  - Так, нещасна дитина, – повторив Педро.

Сеньора Мануела промовила з кволою надією:

  - Якщо родина у жалобі, то шлюб доведеться відкласти на цілий рік. А за рік, що завгодно може статися.

  - Як домовимося з Хосе-м’ясником, так і буде. А ви, мамо, тим часом звикайте до змін.

  - До яких змін?

  - Вчіться їсти свинину.

  - Який жах! – простогнала сеньора Мануела. Тепер вона ледве не плакала. – Та я цю заборонену гидоту й до рота не візьму! Це страшний гріх для нашого народу!

  - Гріхи бувають і страшніші, – відповів Педро.

  Він вирішив не зволікати і того ж дня відвідав будинок Хосе-м’ясника. Хосе провів його в їдальню, де майже насильно всадовив за дубовий стіл і гукнув Марію де лос Анхелес, щоб принесла наїдків для гостя.

  Не забув Хосе і про доньку. Він прошепотів Каталіні, щоб вона вбралася по святковому і сіла поруч з Педро. Широкий дубовий стіл, за яким сидів торговець тканинами був пофарбований у чорний колір. Чорними були важкі стільці, шафа для посуду і велике розп’яття, що висіло на білій стіні. Педро почувався пригнічено, наче на власних похоронах. Каталіна, потупивши погляд, сиділа поруч. Вона здавалася такою чужою. Невже Педро доведеться ділити ліжко та стіл з цією дівчиною, непоганою, але не потрібною йому?! Та й вона відчувала себе ніяково. Червоніла та відверталася від Педро, з яким не було так легко та просто, як з Хайме.

  Хосе-м’ясник не помічав того, що наречені відвертаються одне від одного. Єдиний з усіх присутніх, він щиро радів. Він став позад Педро та Каталіни, обійняв їх обох і намагався звести їх докупи, щоб вони притулилися одне до одного, як пара пташин.   

  - Ну ж бо, не соромтеся! Поцілуйтеся! – наполягав він. – Віднині ви – наречені і вам усе дозволено.

   На протилежному боці столу схлипувала мати і витирала сльози краєм фартуха.

  - Не скигли, Анхелес, – наказав жінці Хосе. – Порадуйся краще за нашу Каталіну, яка одружується з найкращим чоловіком з нашої вулиці!

  - Я плачу, бо наш маленький Мігеліто не побачить щастя сестри, – відповіла нещасна мати.

  - Мовчи, жінко, не шматуй душу, – посумнішав м’ясник. – Наш Мігеліто тепер у Бога. І я впевнений, що його душа повернеться до нас, коли у Каталіни та Педро народиться син. Чуєте, голуб’ята?! Народіть мені онука якнайшвидше!

  Педро незручно посміхнувся, а Каталіна ледве не згоріла від сорому.

  - Ну що ж, якщо ми вже про все домовилися, то я піду додому. У мене залишилося багато невідкладних справ, які я повинен владнати перед весіллям.

  - Розумію, – погодився Хосе-м’ясник. Йому подобався такий відповідальний зять. – То на коли призначимо вінчання?

Педро завагався.

  - Ти обери день. Я повністю довіряю тобі, – нарешті хрипким голосом промовив він.

  Хосе-м’ясник радісно влупив майбутнього зятя по спині. Той ледве не впав від несподіванки – таким сильним був удар.

  - Я підготую все до весілля. Ти не хвилюйся, – запевнив він. Каталіно, проведи нареченого до дверей. І поцілуйся з ним. Я дозволяю, бо довіряю.

  Педро відкланявся і вийшов з їдальні. Каталіна, підкоряючись батькові, побігла за ним, щоб відчинити двері. Перш ніж встромити ключа у шпаринку, вона зазирнула в обличчя Педро і сором’язливо спитала:

  - Ви не поцілуєте мене?

  Педро, після хвилинного вагання, цмокнув її у щоку. Від свіжої та гладкої щоки Каталіни пахло свинячим жиром. Дівчина вловила його відразу і засмутилася.

  - Ви не кохаєте мене... – розчаровано зітхнула вона.

  - Кохання приходить з часом, – невизначено відповів Педро. Менш за все він бажав зараз говорити з нею про почуття. Але на всяк випадок запевнив: – Я буду вам хорошим чоловіком. Потім, коли ми звикнемо одне до одного.

  - Так, – погодилася вона.

  Дівчині стало сумно. Вона відчинила двері і мовчки випустила Педро назовні. Вона й сама не знала, чи хотіла заміж за Педро, чи боялася його. Як добре було б, якби на його місці був Хайме!