Частина 30

  Фрай Фернандо повертався до тюрми так швидко, як тільки міг собі дозволити, щоб не викликати зайвої підозри. У складках широкого чернечого плаща він ховав розкішну спідницю Віоланте. На щастя, ніхто не спинив його. Втім, особам духовного сану можна вільно пересуватися вночі. Може, його викликали до помираючого, який потребує сповіді та останнього причастя?

  Ось нарешті і та вулиця, на якій чернець кількома годинами раніше зустрів жебрачку. На щастя, вона не зникла. Лежала по-під муром купою брудного лахміття. Фрай Фернандо схилився над нею і прошепотів:

  - Вставай, жінко. Вдягай хутчіше цю спідницю. Я відведу тебе у місце, де є їжа.

  Жебрачка не ворушилася. Фрай Фернандо кілька разів копнув її кінцем черевика, потрусив за плече, потім помацав шию і зрозумів, що нещасна померла. Вона й справді була хворою та виснаженою.

  Чернець перехрестив її і замислився. Втім, ненадовго. Він вирішив, що так навіть краще. Стягнув з покійниці її лахміття і перевдягнув у циганчине вбрання. А потім підхопив її на руки і поніс у тюрму.

  У охоронців не виникло навіть найменшої підозри. Чорне розпатлане волосся впало на обличчя жебрачки. Ніхто ж не придивлявся до обличчя циганки. Запам’яталися лише яскрава жовто-червона спідниця та довге волосся, не заплетене у коси. Фрай Фернандо передав тіло охоронцям і промовив:

  - Ми навіть почати не встигли. Мала циганка як побачила наші прилади, так перелякалася і втратила свідомість. Несіть її до камери. Завтра прийде до тями і продовжимо допит.

  Охоронці виконали наказ. Таке траплялося не раз і не було дивиною. Фрай Фернандо тим часом тремтячою рукою записав у тюремних паперах, що він після допиту повернув у камеру підозрювану, знану як циганка Віоланте. І полегшено зітхнув.

  Охоронці кинули тіло жінки у куток, на купу соломи, не роздивляючись її. То була звична робота: вони не відчували ніякого співчуття до тих, хто потрапляв за ґрати.

  Фрай Фернандо повернувся до себе. Але ще довго він не міг заснути. Вертівся у вузькому монашому ліжку, думаючи про те, що станеться вранці.

  А вранці сталося несподіване: у тюрмі знайшли не один труп, а цілих три. Окрім жебрачки, яку прийняли за Віоланте, тієї ночі померли старі цигани: дідусь Пако та бабуся Альба. Їх кинули в одну камеру, подалі від онучки. Вони вирішили не чекати смерті від тортур. Дід повісився на широкому ремені, прикрашеному блискучими бляхами. А баба вдавилася власним волоссям, яке обкрутила навколо шиї.

  У тюрмі здійнявся переполох. Прибіг і фрай Фернандо. Він заламував руки і гнівно примовляв:    

  - Шкода, що ці негідники втікли від правосуддя!

  А в глибині душі радів, що так склалося. Старий циган, який знав ганебну таємницю домініканця, помер! Відтепер можна не лякатися, що його викриють. Фрай Фернандо ледве не плакав від щастя, а усім навколо здавалося, нібито він переживає за церковні справи.

  Тіла трьох покійників виставили у ганебній клітці на площі Сокодовер. І дуже скоро жителі Толедо збіглися подивитися на них. Чутки поповзли по місту. Казали, нібито старий циган вбив малого Мігеліто. За це його і закатовано.

  Педро, який того дня власноруч торгував у ятці, теж почув про те, що сталося.

  «Цигани! Цигани вбили хлопчика!» – перемовлялися сусіди. Зачиняли крамниці і бігли на площу, щоб подивитися на мертв’яків. У Педро захололо в грудях від поганого передчуття. Він злякався за Віоланте.

  Він теж заховав згортки тканин і подався на площу. Руки тремтіли, калатало серце. Час від часу він спинявся, але юрба підхопила його і понесла до самої клітки.

  Педро зазирнув усередину і здригнувся від гострого болю, який проштрикнув груди. Віоланте лежала там, між дідом та бабою. Він упізнав її по спідниці, тканину до якої вибирав власноруч, і по розпущеному чорному волоссі. Щоб не заплакати, йому довелося затулити собі рота долонею і впитися зубами у власну плоть.

  Похитуючись, побрів він додому. Сам не знав, як знайшов дорогу, бо очі не бачили, куди ступають ноги. Здається, сеньора Мануела щось здивовано запитала, коли Педро увійшов у будинок. Він не зрозумів питання матері, кволо махнув рукою і піднявся по сходах на другий поверх. Зачинився у своїй кімнаті. Не роздягаючись, впав на ліжко і заридав. «Віоланте більше нема. А мені неначе шматок серця вирвали!» – у відчаї думав він.

  Він намагався пригадати її обличчя, але перед очима увесь час поставало оте страшне видовище: мертва Віоланте, у брудній клітці, де вже загнивали попередні трупи. Її рука між складок червоно-жовтої спідниці – вже не ніжна та прекрасна, як у статуї, а брудна і кістлява, спотворена смертю до невпізнанності.

  Тільки тепер Педро зрозумів, як сильно він кохав циганку. Ще недавно він був готовий забути Віоланте заради спокійного життя. А нині знав, що її смерть болітиме йому до кінця життя. Якби можна було повернути час! Тоді він втік би з нею подалі від цього жорстокого міста, де доля нещадна до тих, хто не такий, як усі. Вона так благала його, а він відмовився... Педро згадував про їх останню зустріч і корчився від болю.

  Він заснув, коли втомився плакати. Прокинувся вночі, коли вже потемнішало і прохолодне повітря вповзло у кімнату через напіввідчинене вікно. Педро наблизився до вікна, щоб зачинити його. І завмер, дивлячись на пусту вулицю. Будинки потопали у темряві. Вночі вони здавалися не такими, як удень. На розі горів смолоскип, який щовечора запалювала міська сторожа. Біля будинку навпроти стояла жінка, вдягнена в чорне. Вона ховалася у глибині порталу і майже зливалася з темрявою. Але Педро помітив її і здивувався. Що вона там робить, сама-самісінька? Може, заблукала? Може, повертається від коханця? А може то – примара, душа, яка не може знайти притулку ні та тому, ні на цьому світі?