Частина 29

  Старих Альбу та Пако кинули у вологий холодний каземат, що знаходився у підвалі міської тюрми. Вони обійнялися і усю ніч проплакали на земляній підлозі. А Віоланте запроторили у сусідню камеру, де вона сиділа одна. Так звелів фрай Фернандо де Санто Домінго, який хотів власноруч допитати молоду циганку.

  Недалеко від тюрми, попід стіною, сиділа жебрачка у брудному лахмітті. Чорне розпатлане волосся затуляло її обличчя, і не можна було зрозуміти, якого вона віку. Коли фрай Фернандо проходив повз жебрачки, вона витягла з купи дрантя схудлу, тремтячу руку і схопила його за край ряси.

  - Фрай, змилуйтеся, дайте мені хоча б один мараведі. Я три дні не їла.

  Чернець розсердився, бо вона відволікла його від важливих думок.

  - Пусти мене, жінко. Не маєш грошей, то йди працювати. Наймися прачкою і заробиш собі на шматок хліба.

  - Я не можу прати одяг, бо занадто слабка і хвора.

Фрай Фернандо скривився:

  - Так я і знав. Ви, ліниві волоцюги, прикидаєтеся хворими, щоб нічого не робити. Знаю я вас!

Жебрачка заплакала:

  - Я, справді, давно не їла. Якщо ви не допоможете мені, я помру...

  - На все воля Божа, – відповів фрай Фернандо, відштовхуючи її. – У мене немає грошей. Нам, ченцям, не дозволено торкатися брудного металу. Приходь завтра до монастиря. Там тобі дадуть тарілку юшки.

  Жебрачка безсило повалилася на бруківку. Вона, справді, була хворою та виснаженою. Фрай Фернандо зробив кілька кроків і зненацька зупинився. У голову йому прийшла раптова думка.

  - Господи, дякую, що напоумив мене! – прошепотів він, похапцем перехрестивши лоба. План, що прийшов у голову, здавався йому ідеальним.

  Фрай Фернандо повернувся до жебрачки. Долаючи відразу, відгорнув її нечесане волосся і уважно вдивився в обличчя. Жебрачка виявилася молодою жінкою з вузьким обличчям і синцями під очима. Чернець сказав їй, намагаючись, щоб голос звучав ласкаво:

  - Добре, жінко, я допоможу тобі.

Бідолашна стрепенулася. Фрай Фернандо продовжував:

  - Чекай на мене тут. Я скоро повернуся і відведу тебе у місце, де тебе нагодують та дадуть прихилок.

  - Дякую, – ледве чутно прошепотіла жебрачка.

  Тепер фрай Фернандо майже летів до тюрми. Слід було діяти негайно.

  Чернець йшов між камерами, затуляючи ніс широким рукавом ряси: пахощі були неприємні. Він помітив Віоланте здалеку. Її розкішна спідниця виділялася у напівтемряві.

  Фрай Фернандо підійшов до клітки і упівголоса покликав:

  - Циганко, підійди сюди.

  Віоланте стрепенулася і кинулася до решітки. Вчепилася руками у залізні прути. Фрай Фернандо перелякано відсахнувся:

  - Як же ти схожа на свою матір! – мимоволі прошепотів він.

  - Я майже не пам’ятаю її, – сумно хитнула головою циганка.

  - А свого батька ти знаєш? – у фрая Фернандо від хвилювання пересохло у горлі.

  Віоланте помовчала, дивлячись на ченця майже неможливим поглядом блакитних очей. Потім сказала:

  - Я знаю, хто мій батько. Дідусь розповів мені правду про моє народження.

  Не відводячи погляду від фрая Фернандо, вона показала йому срібне розп’яття з рубіновою краплею, що символізувала кров Христову. Вони порозумілися без слів.

  - Я порятую тебе, – ледве чутно пообіцяв він. – Ти тільки мовчи, не видавай мене.

Дівчина слухняно кивнула.

Чернець заспокоївся, бо знову відчув себе володарем ситуації.

  - Я прийшов допитати тебе, циганко, – він підвищив голос, щоб його почув альгвасил, що тупцявся на місці і стукав своєю алебардою у кінці коридору. – Розповідай правду, а інакше Бог покарає тебе.

  - Так, фрай, – пропищала вона.

  - Що ти знаєш про вбивство хлопчика?

  - Нічого. Я його і в очі не бачила.

  - Хіба не твій дідусь вбив його каменюкою?

  - Клянусь, це не так!

  - Ти впевнена?

  - Так. Я майже увесь час була поруч з ним.

  - Майже? – фрай Фернандо запитально вигнув брови.

  - Так, – знітилася вона. – Я відходила ненадовго. Але я б помітила, якби дідусь когось вбив.

  - Як би ти помітила?

  - Ну, не знаю... У нього на одязі залишилися б плями крові.

  - Ми уважно розглянемо одяг старого, – пообіцяв фрай Фернандо. – А зараз скажи, куди ти ходила?

  Віоланте замовкла. Вона згадала пестощі Педро у тій печері. Хіба могла вона видати своє кохання?

  - Ну, кажи, – наполягав він.

  - Не пам’ятаю. Просто відійшла у моїх справах.

  - Кажи! – сердито гримнув фрай Фернандо.