Частина 28

  Хайме довелося відпустити. Врешті-решт, Каталіна підтвердила, що провела з ним ніч, коли було скоєне вбивство, і навіть поклялася на хресті, що її свідчення – правда. Фрай Алонсо розповів про це дону Дієго. Начальник альгвасилів довго бурчав, що так вони усіх повідпускають і ніколи не знайдуть убивцю. Але фрай Алонсо запевнив його, що їм же самим буде легше, якщо вони шукатимуть злочинця лише серед тих, хто тієї ночі знаходився поза мурами Толедо.

  Слідчі зустрілися у призначений час біля брами Алькантара і поїхали до табору циганів. Дону Дієго доводилося увесь час стримувати коня, бо обидва ченці не встигали за ним. Фрай Фернандо де Санто Домінго їхав на мулі, а фрай Алонсо де Мендоса – на віслюку. Вважалося, що духовним особам, які принесли обітницю смиренності, непристойно гарцювати на конях. Тому при монастирях і розводили мулів, схрещуючи віслюків з кобилами. Честолюбні отці церкви вважали, що ці тварини все ж таки виглядають краще, ніж звичайні віслюки.

  - Ну що там? – нетерпляче питав фрай Фернандо. – Знайшли докази, що євреї винні у вбивстві хлопчика?

  - Ні, – скрушно відповів дон Дієго. – Окрім слідів і скрині з речами, призначеними для їхніх ритуалів, – нічого.

  - Хіба знайденого замало?

  - На жаль, так, – розвів руками начальник альгвасилів. – Скриня та сліди – доказ того, що євреї збираються у тій печері. Але це ще не значить, що вони вбивці.

  - Фрай Алонсо, а ви що думаєте? Ви ж пам’ятаєте побажання фрая Томаса де Торквемади?

  - Пам’ятаю.

  Фрай Фернандо перехилився з сідла і прошепотів на вухо Алонсо де Мендосі:

  - Було б добре знайти єврея, який признався б у ритуальному вбивстві. Будь-якого.

  Фрай Алонсо пошепки відповів:

  - А якщо потім знайдеться справжній вбивця? Ми не маємо права ставити під сумнів репутацію церкви. Краще спочатку знайти злочинця, а потім вже вирішувати.

  - Так, ви маєте рацію, – фрай Фернандо випростався і заговорив звичайним тоном: – Вважаєте, що вбивця може бути з циган?

  - Не знаю. Але така підозра існує і її слід перевірити. Подивимося: може, знайдемо у таборі щось підозріле.

  - Для нашого плану цигани не підходять. Я ніколи не чув, щоб вони робили ритуальні вбивства. Як на мене, краще просто вигнати цих волоцюг подалі від Толедо, бо мирні жителі вже втомилися від їх крадіжок та хитрувань. Що скажете, доне Дієго? Це у вашій компетенції?

  - І так, і ні, – відповів начальник альгвасилів. – Я можу діяти тільки згідно з наказами нашої сеньори королеви. Бо у циган є охоронні грамоти, які видали їм покійні королі.

  - От халепа, – обурено пробурмотів фрай Фернандо. – Як Господь допускає таке? Прийшлі цигани почуваються на нашій землі, як у себе вдома. Маври та євреї – теж. І тільки кастильці страждають у власній країні!

  Аж ось з-за пагорбу, що поріс рудуватим чагарником, вигулькнув циганський табір: купа брудних наметів, прикрашених різнокольоровими стрічками і кінською збруєю. Обідрані дітлахи, брудні але веселі, з галасом та реготом зустрічали загін. Альгвасили з алебардами ще не лякали малих. Озброєні та захищені латами чоловіки, що марширували по дорозі, здалеку здавалися великим залізним їжаком. А дорослі стривожилися. Покидали свої справи, повилазили з наметів і збиралися у купки, без слів спостерігаючи за непрошеними гостями.

  Загін спинився.

  - Цигани, – не злазячи з мула, проголосив фрай Фернандо. – Хто у вас головний?

  Від вогнища відокремився смаглявий циган у чорному потертому капелюсі, прикрашеному мідними бляшками і засмальцьованими червоними стрічками.

  - Що трапилося? Ми нічого поганого не зробили, – заявив він.

  - Недалеко звідси знайшли вбитого хлопчика.

  - Так, ми чули, – кивнув циган. – Але ми тут ні при чому. Усім відомо, що цигани крадуть коней, але не вбивають людей.

  Він нахабно посміхнувся, показуючі великі гнилі зуби – як у старої коняки.

  - Красти – то гріх! – виліз наперед фрай Фернандо. У гнівному жесті чернець підвів до небес руку, якою тримав чотки. Срібний хрест яскраво заблищав, віддзеркалюючи сонячні промені. Деякі цигани прикривали очі долонями, щоб їх не засліпило. Фрай Фернандо помітив це і зрадів. Сам собі він здавався зараз Христовим воїном серед війська грішників.

  - Бачите, поважні сеньори, ми вважаємо, що тих коней посилає нам сам Бог, щоб нам було з чого жити, їсти та пити. Так само Бог дбає про пташок і тварин.

  - Яке нахабство – рівняти себе до Божих пташок! – обурився фрай Фернандо. – Ми підозрюємо, що хлопчика вбив один із вас.

  - Скажіть, хто саме – і ми з ним самі розберемося.

  Циганський вожак зробив дивний жест і з півдесятка кремезних чоловіків стали поруч з ним у загрозливих позах: ноги широко розставлені, руки схрещені на грудях.

  - Вам доведеться видати його правосуддю, – не відступав фрай Фернандо і зиркнув на альгвасилів у пошуках підтримки.

  - У нас є королівські грамоти, що захищають нас, – нагадав циган. І зітхнув, коли згадав про те, як у минулі часи поважали циган. Серед тих королівських грамот малася й така, у якій жителям міст радили платити гроші циганам, коли ті наближалися до міста, з тим, щоб вони не мали потреби красти та обдурювати. То були чудові часи! Шкода, що вони минули, бо цигани гроші брали, але своїх звичок не полишали. -- Скажіть, на кого падає підозра.