Частина 24

  Наступного ранку відбулося відспівування. Три головні брами собору Санта Марія були широко розчинені. Жителі Толедо, звично хрестячись, проходили через браму Прощення, браму Страшного Суду та Пекельну браму, яка мала б бути найстрашнішою, але, насправді, була прикрашена прекрасним рослинним орнаментом, а не статуями грішників, що приречені горіти на пекельному вогні.    

  У великий і просторий неф дуже скоро набилися люди. Перед вівтарем стояла невелика труна, оточена чотирма високими та товстими свічками. А з готичних стін дивилися на хлопчика дерев’яні та глиняні святі, розмальовані у яскраві кольори, серед яких переважали небесно-блакитний та криваво-червоний.

  Люди плакали та хрестилися. Маленький Мігеліто лежав у заквітчаній труні, як ангел. Фрай Торквемада наказав, щоб йому пофарбували рум’янами щоки у ніжно-рожевий колір, а кучеряве каштанове волосся старанно зачесали і посипали золотим пилом. Так робили уславлені римські куртизанки, про що було відомо Великому Інквізитору. Але у світлі свічок волосся хлопчика переливалося золотавим відблиском. Простим людям, які добре знали завжди замурзаного Мігеліто, таке перетворення здавалося справжнім чудом. Саме цього й бажав досягти Торквемада.

  Поважні монахи, що бродили між людей, час від часу скрушно зітхали і казали, що хлопчик загинув, як справжній мученик за віру, і що Господь ще явить через нього свою волю.

  Самі високопоставлені отці церкви побули на відспівуванні недовго, лише для того, щоб парафіяни їх побачили і запам'ятали. А потім зникли, полишивши церемонію на фрая Фернандо де Санто Домінго. Його зробили головним відповідальним за справу Мігеліто Мартінеса. Фрай Фернандо і сам розумів, як вигідно буде церкві, якщо у Толедо з’явиться свій маленький святий.

  Фрай Фернандо став поруч із домовиною і, поклавши на неї руку, заговорив. Ту палку промову він готував цілу ніч. Він натхненно розповідав про те, що вороги пресвятої католицької церкви знову підняли голову.

  - Безсилі у своїй люті, вони тепер вбивають християнських дітей! – виголошував він. – Це мале хлоп’я, таке чисте та невинне, стало першою жертвою. А скільки ще буде жертв? Невже батьки та матері Толедо повинні боятися за своїх дітей? Невже наші діти не можуть вільно гуляти на наших вулицях! Вбивці ще не знайдені, їх імена поки що невідомі. Але ми вже знаємо, де шукати винних! Дивіться, добрі люди, що ми знайшли на місці вбивства!

  І фрай Фернандо де Санто Домінго високо підняв над головою великий семисвічник.

  Обурений гомін пролетів по церкві. Жінки схлипували, а чоловіки гнівно стискали кулаки і сипали прокляттями. Фрай Алонсо здивовано подивився на дона Дієго.

  - Невже ми знайшли у печері семисвічник? Щось я не пам’ятаю такої знахідки... – розгублено запитав він.

  Дон Дієго похмуро кивнув. 

  - Так. Я не встиг вам розповісти за клопотами. Сьогодні рано за наказом фрая Фернандо мої альгвасили повернулися у печеру і перекопали там усе. У найдальшому кутку знайшли закопану у землю скриню, у якій зберігався цей підсвічник, смугасті покривала з китицями і дивні палиці, на які були намотані папери, розписані страшними сатанинськими заклинаннями.

  - Єврейські книги, – здогадався фрай Алонсо.

  - Може й так, – погодився дон Дієго. – Фрай Фернандо як побачив, то зрадів аж до нестями. Притулив ту диявольську писанину до грудей і пояснив мені, що так євреї викликають демонів. Як йому не вірити? Він – людина вчена. Я по-християнськи роками вчився читати. Батько стусанами та палицями вганяв у мене ту науку. А фрай Фернандо вміє читати не тільк по-нашому, а ще й тими дивними літерами, що схожі на гачки... – з неприхованою повагою закінчив він.

  - Я теж розуміюся на єврейському письмі, – скромно посміхнувся фрай Алонсо. – Треба буде поспитати у фрая Фернандо, що то за книги.      

  Дон Дієго і фрай Алонсо влаштувалися на довгій скамниці неподалік від домовини. Робили вигляд, нібито моляться, а насправді уважно роздивлялися довкола. На той випадок, якщо вбивця прийде подивитися на жертву і видасть себе. Бо таке трапляється! Тож вони впівока стежили за поведінкою присутніх. Чи не з’явиться хтось підозрілий?..     

  Родина Мігеліто сиділа у першому ряді. Усі вони були вбрані в чорне. Навіть покривало на голові Марії де лос Анхелес було чорним. Кінчиком покривала нещасна мати щохвилини витирала заплакані очі.

  Люди пливли нескінченним потоком. Зупинялися перед труною, розглядали Мігеліто, такого незвично спокійного, хрестилися, шепотіли молитву і відходили убік, звільняючи місце для інших. Монотонні молитви, монотонні рухи, запах ладану, що заспокоює та присипляє...

  І раптом Хосе-м’ясник, що досі сидів, похиливши голову, скочив з місця. Його били дрижаки. Тремтячою рукою він вказував кудись у глибину собора.  

  - Сеньоре Айяла! – вигукнув він, звертаючись до начальника альгвасилів. – Я знаю, хто вбивця! Хайме, мій колишній робітник. Ось він. З’явився, щоб подивитися на справу своїх рук! Хапайте його!

  Усі присутні заметушилися, заозиралися. Хайме і справді прийшов на відспівування. Але до труни він не наблизився. Дивився здалеку. Як тільки Хайме зрозумів, що на нього дивляться, він втік. Просто зник, загубився серед натовпу, бо це було не важко.

  Дон Дієго не розгубився. Звелів двом альгвасилам, щоб вони побігли за Хайме. А сам підкликав Хосе-м’ясника і сказав: