Частина 20

  У роздумах вони повернулися до міста. В’їхали через браму Алькантара. Замок Алькасар був зовсім поруч, але дістатися туди було нелегко, бо там проводився бій биків. З боку площі, розташованої перед замком, долинав великий гомін. А люду там набилося стільки, що й не пройти.    

  - Шкода, що ми пропустили таке цікаве видовище, – зітхнув дон Дієго. – Служба. Що ж тут поробиш? 

  - Може, тим часом подивимося Худерію? – запитав фрай Алонсо.

  - Гарна ідея. Ходімо, – погодився дон Дієго.

  Худерія*, або Єврейський квартал, знаходилася на околиці Толедо, начебто приліпилася до городського муру. Від християнських кварталів вона була відгороджена мурами. У вузькі та покручені вулички можна було увійти лише через кілька воріт, які вночі зачинялися. Так було здавна заведено королями Кастилії. По-перше, щоб тримати у покорі євреїв. А по-друге, щоб захищати їх. Бо час від часу християни вривалися в їх житла і влаштовували погроми.      

  Був день королівського свята. У такі дні євреям заборонялося покидати квартал. Брами були зачинені. Дону Дієго довелося постукати, щоб важкі дубові двері відчинилися і пропустили усередину начальника альгвасилів та осіб, що супроводжували його.   

  Дон Дієго і фрай Алонсо увійшли у Худерію. А люди, завваживши їх, злякано розбігалися і ховалися у кам’яних будинках з вузькими вікнами. Візит начальника альгвасилів – страшна прикмета.

  Фрай Алонсо зацікавлено роздивлявся навколо. У королівстві Арагонському він не раз бував у єврейських кварталах, але вони, зазвичай, складалися з кількох вулиць. А тут, у Толедо, це було справжнє місто усередині міста. До того ж – гарне і чисто прибране. Будинки, навіть найбідніші, – зроблені зі старанно обтесаного каміння. А на вікнах стояли горщики з квітами. І повсюди – на будинках, мурах та бруківці – блищали яскраві керамічні плитки з дивними написами єврейськими літерами або з зображенням семисвічників, шестикутних зірок та інших святинь. Коло дверей кожного будинку ліпилися мезузи**. Фрай Алонсо задивився, як одна молода іудейка доторкнулася до тієї мезузи, прошепотіла молитву і лише після цього увійшла додому.

  - Фрай Алонсо! Ви задивляєтеся на жінок?! – реготнув дон Дієго.

  Чернець знітився:

  - Скоріше, на традиції.

  - Дівіться краще на чоловіків. Треба знайти того, хто носить черевики з зірками на підошві.

  - Я так розумію, у євреїв свої власні шевці. Християнського взуття вони не купляють.

  - Правильно розумієте, фрай Алонсо.

  - Треба обійти усіх шевців і розпитати їх.

  - Я придумав дещо краще, – відповів начальник альгвасилів. – Ми відразу роздивимося усіх євреїв. Жоден не втече!

  Дон Дієго привів ченця на простору площу, викладену камінням і залиту сонцем. Сів на скамницю, що притулилася коло великої триповерхової будівлі.

  - Це сінагога, – пояснив він.

  Сінагоги, що залишилися за межами Худерії давно вже були перероблені на католицькі церкви. І тільки тут ще залишилося кілька синагог. Снаружи схожі на неприступні фортеці, усередині вони були гарно оздоблені візерунками: начебто мереживо вирізане з мармуру. 

  - Гей, єврей! Ходи сюди! – гукнув дон Дієго високому худому чоловікові, який намагався непомітно просковзнути повз альгвасилів.

Увібгавши голову у плечі, той сумирно підійшов.

  - Слухаю, сеньор.

  - Покажи ноги, – звелів начальник альгвасилів.

  Молодий єврей здивовано дивився на дона Дієго. Він не розумів, чого від нього вимагають.

  - Покажи ноги, – повторив ідальго. – Ось так, – і підняв власну ногу так, щоб було видно підошву.

  Єврей слухняно зробив те ж саме і ледве не впав, бо сидіти значно зручніше, ніж стояти. Втім, соколине око дона Дієго встигло роздивитися підошву. Вона була гладенькою. Жодного натяку на зірки чи інші візерунки. 

  - Нічого... – розчаровано промовив він до Алонсо. А єврею звелів:

  - Поклич сеньора Іцхака***.

  Той не питався, якого саме Іцхака хотів бачити начальник альгвасилів. Мова йшла про найбагатшого та найпливовішого єврея толедської Худерії. Навіть королева Ізабелла прислухалася до його порад у фінансових справах.

  Іцхак прийшов хвилин за п’ятнадцять. Поважний чоловік років сорока, вже трохи сивуватий, він присів поруч з начальником альгвасилів. Було помітно, що він звик до поваги і не вважає себе приниженим через те, що змушений носити на одязі шестикутну зірку.   

  - Слухаю вас, доне Дієго, – з гідністю промовив він. – Щось трапилося? Як я можу вам допомогти?

  - Трапилося. Сьогодні вночі вбили сина м’ясника.

  - Так, я чув про цю сумну подію, – сеньор Іцхак похилив голову, яку він прикривав круглою шапчиною. А одяг він звичайно носив просторий, схожий покроєм на мусульманський бурнус.

  - Ось як? – підозріло примружився дон Дієго. – Як же ви чули про злочин, якщо євреям з учорашнього дня заборонено з’являтися за мурами Худерії, аж поки король та королева не покинуть своє славне місто Толедо?