Частина 18

  - Кожний з них може бути вбивцею! – скаржився Хосе-м’ясник.

  І, загинаючи пальці, почав перераховувати сусідів. Одному Мігеліто розбив шибку, іншому – задушив кицьку, тому ще якусь шкоду учинив... Та що там казати, коли тільки вчора на нього поскаржилися коваль та кушнір!

  - Баста, баста! – дон Дієго зробив застережливий жест. – Я не встигаю запам’ятовувати! Прийдеш через дві години у замок Алькасар і спитаєш про мене. Там є писар, він і запише нашу розмову. А зараз я хочу допросити бакалійника.

  Він підвівся і зробив знак альгвасилам. Але вийти з м’ясної крамниці не встиг, бо усередину увійшов невисокий худорлявий чернець років тридцяти, вдягнений в охайну чорно-білу рясу ордену Святого Домініка. 

  - Дон Дієго де Айяла? – звернувся він до началька альгвасилів.

  - Так, це я, – кивнув ідальго.

  - Я шукаю вас, – ледь помітно посміхнувся чернець.

  - Що вам завгодно?

  - Мене послав до вас єпископ Каррільо.

  Дон Дієго похилив голову, щоб виказати повагу до прелата.

  - Чого бажає сеньор єпископ?

  - Щоб я допоміг вам у розслідуванні злочину.

  - Ви?! – неприховано здивувався дон Дієго.

  Фрай-домініканець неквапливо наблизився до стола, на якому лежало тіло Мігеліто.

  - Це, як я розумію, і є загибла дитина? – запитав він, схиляючись над хлопчиком, щоб краще роздивитися криваву рану.

  Дон Дієго посміхнувся трохи зверхньо: добре, що хоч побачив! І оцей щуплий ченчик збирається допомогати у розслідуванні? Та що він знає, окрім молитов?!

  Домініканець випрямився і подивився на дона Дієго примруженими темно-сірими очима.

  - Вибачте, я не назвав моє ім’я. Я – Алонсо де Мендоса, секретар фрая Педро де Арбуеса, сарагоського каноніка.

  Сарагоський канонік – звучало просто. Але дон Дієго де Айяла сповнився пошани. Він знав, що Педро Арбуес – друг великого Інквізитора Кастилії, Томаса де Торквемади. І король Фернандо збирається призначити його великим Інквізитором Арагона. Тепер скромний ченчик вже не здавався йому смішним та нікчемним, як на перший погляд. До того ж, він носив славетне прізвище. 

  - Ви – родич єпископа Мендоси, духівника королеви доньї Ізабелли? – запитав він.

  Фрай Алонсо невизначено посміхнувся:

  - Якщо ми з єпископом і родичі, то такі далекі, що наш кровний зв’язок загубився у минулих віках. Рід Мендоса розгалужений так сильно, що мало хто згадує про скромну арагонську гілку, до якої я маю честь належати. 

  - По вашій вимові я зрозумів, що ви з Арагону, – сказав дон Дієго.

  - Цього не приховати. 

  - Одного я не розумію: чому вас прислали до мене? Невже ви розумієтеся на розслідуванні злочинів?

  - Ви не повірите, але так, розуміюся, – з достоїнством кивнув Алонсо. – Саме тому фрай Педро де Арбуес і рекомендував мене єпископу Каррільо. Колись він був свідком, як я викрив вбивцю монахинь з монастиря Святої Бригіти. Йому так сподобалося розслідування, що він взяв мене у секретарі і з того часу став моїм покровителем.

  - Так, я чув про той випадок, – вражено вигукнув дон Дієго.

Тепер він дивився на ченчика з повагою.

  - А що ви можете сказати про цей труп? – вказав він на нещасного Мігеліто широким жестом, схожим на запрошення.

  - Поки що нічого, – зітхнув Алонсо.

  - Нічого?

  - Я навіть ще не знаю, що це було: вбивство чи нещасний випадок?

  - Ось як?

  - Саме так. Хлопчик міг впасти і вдаритися головою. Чому ви вирішили, що його вбили?

  - Тому що всі навколо гукали: «Вбивство! Вбивство!» – знітився дон Дієго. – Тому я й подумав...

  - І навіть встигли знайти винуватого, – скрушно промовив Алонсо де Мендоса. – Я бачив, як альгвасили вели у тюрму торговця.

  - То бакалійник. Батько хлопчика розповів, що між ними не раз бували сварки. 

  - Він вже признався?

  - Як повісимо його на пристрій, де людей розтягують, то швидко признається! – реготнув дон Дієго.  

  - Якщо вас повісити на отой пристрій, то й ви признаєтеся у тому, що скоїли і в тому, чого й близько не робили, – зітхнув Алонсо.    

  Чернець перевів погляд на м’ясника та його родину, що мовчки застигли у кутку. – Я маю до вас кілька питань, але спершу хочу уважно роздивитися труп. Ви не могли б, сеньоро, зняти сорочку з вашого сина?

  Марія де лос Анхелес з превеликою обережністю роздягла Мігеліто. Алонсо де Мендоса уважно стежив за її рухами. Худорляве дитяче тіло біліло у напівтемряві крамниці. Де-не-де його вкривали синці та подряпини, але незначні. Глибокою та смертельною була тільки рана на скроні. Коли Алонсо де Мендоса упевнився у цьому, то лагідно промовив:

  - Сеньоро, тепер ви можете обмити тіло і обрядити його в чистий одяг. Я побачив все, що потрібно.