Частина 17

  Тіло Мігеліто привезли до батькового дому і занесли у крамницю. Поклали на стіл, де Хосе-м’ясник зазвичай рубав на шматки м’ясо. Зараз він був порожнім, бо вчора не було торгівлі.

  Мігеліто, склавши на грудях руки, лежав на порізаному ножами та порубаному тесаком столі. А над ним погойдувалися на гачках ковбаси, шматки сала, коров’ячі ноги, оббіловані ягнята, обдерті кролі, обскубані кури, хвости, голови, кишки, серця та печінки. Хлопчик здавався невинною жертвою, принесеною на вівтар у дивному храмі ненажерства.

  У крамницю набився цілий натовп. А кому не вистачило місця – ті стояли на вулиці і з розкритими ротами слухали очевидців, які розповідали, де саме знайшли Мігеліто і яка велика та страшна рана у нього на скроні. І кожен лякався за власних дітей: бо якщо у Толедо завівся покидьок, що вбиває дітей, то ніхто не буде у безпеці, аж поки вбивцю не знайдуть.

  У той день батьки завчасно заганяли дітей додому, лякаючи, що з ними станеться нещастя, як з Мігеліто, якщо вони будуть бешкетувати. Дітлахам і самим було моторошно, але, попри страх, найнахабніші намагалися зазирнути у крамницю через мале віконце, забране решіткою, або просковзнути між ногами дорослих, щоб подивитися на мертвого хлопчика.

  Хосе і Марія де лос Анхелес іноді плакали. А іноді впадали в дивне заціпеніння, коли сльози, начебто, закінчувалися і треба було знову наповнити ними оте місце у голові чи у грудях, звідки вони виходять. Сусіди по черзі наближалися до згорьованих батьків, шепотіли слова підтримки і відходили, щоб дати місце наступним співчуваючим. З’явився і Педро з матір’ю. Сеньора Мануела заплакала, забідкалася, побачивши хлопчика, і заходилася втішати Марію де лос Анхелес.  А Педро схвильовано потис руку м’ясникові.

  - Друже Хосе! – розчулено промовив він. – Те, що сталося, – то велике нещастя! Мені дуже шкода... Якби я міг допомогти... Я зробив би все можливе, щоб малий Мігеліто знову був з нами.

  Щирі сльози бриніли на віях Педро. Хосе вдячно відповів на потиск руки. 

  - Дякую за співчуття та підтримку. Ти – справжній друг. Я сам зробив би все, що тільки можна, щоб повернути Мігеліто. Але, на жаль, це неможливо. У мене більше нема сина!

  І він нестримно заридав, вчепившись за оксамитовий рукав дублету Педро, скроєний за останньою модою – розширений біля плечей і звужений від ліктя донизу. Педро розгубився, не знаючи, що робити, поки Хосе зрошував сльозами його одяг і нікуди не відпускав від себе.

  - Мені так потрібна твоя підтримка, – жалібно квилив він.

  І Педро був змушений залишитися і втішати м’ясника, поки усі присутні дивувалися: з якого часу ці двоє так близько здружилися?      

  У крамницю вступив загін альгвасилів*, яких вже сповістили про те, що тіло хлопчика знайшли. Шість чоловіків з алебардами та королівськими гербами на грудях. А їх начальником був дон Дієго де Айяла – ідальго з роду, який у Толедо поважали з давніх давен. Саме йому передали королівський наказ: розслідувати злочин і якнайшвидше знайти вбивцю.

  Дон Дієго заклопотано обдивився крамницю. Цього ідальго років тридцяти, не дуже високого, але міцного, з хвилястим каштановим волоссям та зеленими очима, жителі Толедо звикли слухатися. Він наказав неголосно, але так, що присутні почули і підкорилися:

  - Нехай вийдуть усі, окрім членів родини.

  У крамниці залишилися лише Хосе-м’ясник, Марія де лос Анхелес і Каталіна.

  - Я розумію, як вам важко, – промовив дон Дієго. – Але король дон Фернандо наказав знайти вбивцю. Тому я маю задати деякі питання.

Хосе повалився на коліна перед доном Дієго. 

  - Сеньоре! Знайдіть вбивцю мого єдиного сина! Я вам буду дуже вдячний і пришлю у подарунок найвгодованішу свиню з мого стада.

Дон Дієго скривився:

  - Навіщо мені твоя свиня? Я за роботу отримую непогану платню. Ну, добре. Якщо хочеш, давай твою свиню. Але нехай усі чують, що я відмовився! Втім, якщо тобі хочеться зробити мені подарунок, то це не заборонено.

  - Ага, подарунок, подарунок, – підтвердив Хосе-м’ясник.

  - Добре. Сідай, чоловіче, і розповідай. Як ти думаєш, хто міг вбити твого сина?

  Хосе жалібно розвів руками:

  - Не знаю, сеньор альгвасил. Якби я знав, я сам вбив би його!

  - Не погрожуй. А то мені доведеться посадити в тюрму тебе.

  - А мене за що? – злякався м’ясник.

  - За погрозу вбити.

  - Так я ж навіть не знаю, кого хочу вбити!

  - Не плутай мене, – поморщився дон Дієго.

  Йому не подобався огидний запах у крамниці м’ясника. А що робити, коли злочини найчастіше скоюють простолюдини? Ось недавно йому довелося розбирати справу про те, як два хлопця пробралися вночі у крамницю бакалійника і вкрали глечик з оливковою олією. Але спіткнулися у темряві і розбили глечика прямо за порогом. А по тій вулиці якраз йшов на таємне побачення молодий ідальго, чиє ім’я широкій публіці не називали, бо він походив з поважного роду. Той нерозважливий ідальго послизнувся на олії і впав так невдало, що звернув шию; та ще й на обличчі залишилися подряпини від уламків глечика. Коханка, якій не терпілося, вийшла на поріг, щоб подивитися, чи не йде її милий. І знайшла його вже мертвим. Дурна жінка не придумала нічого кращого, як прикрасити голову покійника вінком з квітів зі свого саду, щоб показати, як вона оплакує його. А щоб ніхто не здогадався, що він ходив саме до неї, жінка вирішила відтягти покійника подалі, на сусідню вулицю. Схопила за ноги та й потягла, як віслюк тягне за собою воза. Звісно, голова коханого стукалася об каміння, одяг подерся, але вона того не помічала. Так і втрапила у руки альгвасилам. Спочатку у вбивстві звинуватили її, але, зрештою, розібралися, що трапилося... Ось така важка робота у тих, хто розслідує злочини.