Частина 15

  Жінки-циганки прокидалися на світанку, а чоловіки – коли їм було найзручніше. Ковалі, кошикарі та жебраки ставали до щоденної праці після сніданку, а конокради зазвичай спали до обіду, особливо, якщо ніч видавалася вдалою.

  Віоланте прокинулася з першими сонячними променями, які пофарбували циганські намети у ніжні жовто-рожеві кольори. Вона спала біля входу, поруч з бабусею, яка огрядним тілом перегородила вхід у намет. Дідусь голосно хропів на єдиному солом’яному матраці,  вкритий найкращою та найтеплішою ковдрою. Це була старовинна циганська традиція: чоловіки спали у найкращих місцях, а жінки – де доведеться.

  Вугілля у вогнищі ледве тліло відучора. Альба подмухала на нього, щоб розбудити вогонь. Почекала, поки прокинеться Пако, щоб приготувати сніданок. Це теж було циганське правило: спочатку їдять чоловіки, і лише після них – жінки.

  Віоланте тим часом вибралася з намету і побігла до джерела, яке било з землі кроків за триста від табору.  Вона швиденько обмила холодною водою обличчя, шию та груди, перш ніж встали інші жінки, яких Віоланте намагалася уникати, бо не любила їх плітки. До намету дівчина повернулася через годину, з глиняним глечиком на плечі. Після вмивання вона подоїла козу, яка мекала біля намету, прив’язана до кілка довгою мотузкою. 

  Коли Віоланте увійшла до намету, дідусь уже прокинувся і доїдав курку з горошком, що залишилася від вечері. Віоланте залишила глечик біля вогню і вийшла з намету. Присіла біля входу, чекаючи, поки бабуся Альба подасть їй простий сніданок – шматок чорного хліба та горнятко козячого молока. Найкраща їжа теж призначалася для чоловіків.

  Бабуся повернулася до вогнища і терпляче чекала, поки чоловік поїсть. Це також була давня традиція, якої слід було суворо дотримуватися: дружина могли їсти лише після чоловіка. А до того – сидіти поруч, зазирати у рота і прислуговувати так, щоб він залишився повністю задоволеним.

  - Мені не подобається, до чого ти примушуєш Віоланте, – промовив старий Пако, старанно обгризаючи курячі кістки.  

  Бабуся забрала у нього брудну тарілку і налила у надщерблене горнятко молока, яке принесла Віоланте.  Воно ще зберігало тепло і пахло чабрецем та розмарином, що росли на галявині, де паслася коза. Альба терпляче чекала, поки циган вип’є молоко та витре губи. Тепер вона мала право говорити, чим і скористалася.  

  - Не подобається йому... А їсти тобі подобається? – непривітно запитала вона, виразно примружуючи ліве око. – А вино пити тобі подобається? А носити барвисті сорочки і шкіряні пояси? А купувати коней, бо через старість та незграбність ти більше не спроможний красти?

  - Замовкни жінко! – розлютувався Пако. – Не смій так розмовляти зі мною, бо я поб’ю тебе.

  - Та хоч вбий! Хіба тобі від того покращає? – саркастично посміхнулася вона. – Станеш молодим та вправним у крадіжках? Аж ніяк! Подумай краще, хто годуватиме тебе, коли мене не стане. Хто пратиме твій одяг... Ніхто не заходить до нашого намету, ніхто не стане піклуватися про тебе. Так і згниєш сам один, нікому не потрібний,  змучений голодом, покритий власними нечистотами. І мухи обсядуть тебе, щоб смоктати кров з твоїх болячок...

  - Які огидні речі ти вигадуєш! Замовкни! – вигукнув циган, але бити жінку він розважливо передумав.

  - Ти знаєш, на чиї гроші ми жили останнім часом. Якби не торговець тканинами, ми й досі жили б у злиднях та їли юшку з корінців. Чи може, хочеш повернутися в минуле?

  Старий циган у злиденне минуле повертатися не хотів. Він звик до курей та смаженого м’яса. Але оскільки йому, чоловікові, було  соромно погоджуватися з жінкою, то він просто промовчав.

  - Це ганьба... – тільки й пробурмотів він, уникаючи зустрічатися поглядом з жінкою.

  - Яка різниця? Ми давно покриті ганьбою. Нам нічого втрачати, – скривилася Альба.

  - Нас можуть вигнати з табору, – заперечив Пако. – Це означає повільну і жахливу смерть, бо нас не прийме жоден інший табір.

  - Тоді допоможи Віоланте, щоб її ніхто не запідозрив. Вставай, бо їй час виходити.

  Старий підвівся. Він виглядав прибитим та нещасним. Альба принесла йому широкий шкірний пояс, приладнала і допомогла застібнути. І промовила іншим тоном, нібито  вибачаючись.

  - Така наша доля, і ми повинні її прийняти. Сам розумієш.

  Циган похилив голову. Він знав, що ніхто не може піти проти долі. Бо доля кожної людини написана до її земного народження. Жінки його племені вміють читати долю по долоні, але навіть наймудріші або найхитріші з них не вміють її змінити.

  Віоланте надворі робила останні стібки на спідниці з червоної тканини, затканої жовтими квітами. Сварки баби та діда не тривожили її. Звична до усього, вона ледве прислухалася до їх теревенів. Вона прокинулася від мрій лише тоді, коли бабуся торкнулася її плеча.

  - Вдягни нову спідницю і добре причепурся, – сказала стара. – Сьогодні важливий день і ти повинна виглядати справжньою красунею. Пам’ятаєш, чому я тебе навчила?

  Віоланте не відповіла. Вона й сама хвилювалася, бо сьогодні вирішувалася її доля.

  З табору вона вийшла разом з дідусем, щоб цигани не мололи язиками. А потім їх шляхи розійшлися. Пако подався блукати околицями, виглядаючи, що можна поцупити. А Віоланте пішла до міста, щоб перестріти Педро. Вони не домовлялися про зустріч, але дівчина знала, що кожної суботи  він виїздив у торгівельних справах у сусідні містечка і повертався до Толедо у обідню годину.