Частина 12

  Мігеліто витратив на солодощі пів реалу з тих грошей, що вранці дав батько, і так об’ївся, що тепер ледве дихав. Довелося присісти біля фонтану, щоб відпочити. Ніхто не звертав уваги на Мігеліто. Люди розходилися, щоб пообідати та підготуватися до наступного свята. Служники розставляли у потрібних місцях високі дерев’яні перегородки, якими слід було відгородити ті вулиці, по яким завтра погонять бичків на втіху місцевим жителям.

  Усі бажаючі можуть показати свою хоробрість і подражнити биків. Так було оголошено напередодні. Але простим людям заборонялося робити бикам справжню шкоду. Їм дозволялося лише поганяти тварин, посмикати їх за хвіст, роздражнити, а потім вигнати на головну площу перед замком Алькасар. А там на биків чекатимуть благородні лицарі, і серед них – шість сарагосців з близького оточення короля Фернандо. Ті арагонські ідальго навчені забивати списами биків так майстерно, що їх запрошують на свято у інші міста і платять за те чималі гроші. А перший спис з прикрашеного килимами, стрічками та квітами балкона кине сам король дон Фернандо. Кажуть, нібито милосердна королева донья Ізабелла порадила чіпляти бикам на роги тупі накінечники, щоб вони ненароком нікого не поранили, але лицарі відмовилися. Що то за честь – перемогти бика з тупими рогами?! 

  Даремно попи та ченці у церквах волають, що ганяти биків – то ганебний паганський звичай. У іспанців кипить кров, коли вони побачать доброго бика, якого з захопленням можна назвати «бравою бестією». Тож вони дуже швидко знайшли виправдання для бою биків: повинні ж християнські лицарі готуватися до битви з мусульманами?! Ну ось вони і вчаться на биках!

  Мігеліто уявив, як завтра биків погонять по вулицям. Найхоробріші толедці бігтимуть разом з тваринами, ризикуючи здоров’ям і життям. А усі інші дивитимуться з вікон та балконів, або стоятимуть за важкими дубовими перегородками, які служать захистом.

  «Було б чудово, якби бики поламали ці перегородки і потоптали б глядачів!» – захоплено подумав Мігеліто і посміхнувся. Він почав мріяти про те, що завтра бики тут влаштують страшне, але захопливе видовисько: потрощать копитами усе довкола, а головне – поламають кістки цікавим глядачам.  

  У голові Мігеліто склався план нової витівки: викрасти десь невеличку сокирку і підрубити дубові перегородки так, щоб завтра вони легко зламалися. А ще – підсипати жменьку перцю під хвіст батьковому бичку, який знає хлопчика і підпустить його до себе. Треба тільки знайти добре загострену сокиру...

  Сокири та молоти усіх розмірів можна знайти у кузні. Коваль та його помічники, напевно, гуляють на святі. Мігеліто, роблячи вигляд, нібито просто тиняється по вулицям, подався у бік кузні.

  Коваля не було. Він просто підпер двері дрючком, та й пішов собі. Мігеліто пробрався у кузню і дуже скоро знайшов те, що шукав – невеличку сокирку, яку можна було б сховати під одягом. Але коли він простягнув до інструмента руку, повернувся коваль і гукнув:

  - Що ти тут робиш, малий негіднику?!

  Мігеліто метнувся туди-сюди, намагаючись втекти. Він був готовий бігти куди завгодно, лиш би не потрапити у сильні ковалеві руки, якими той розгинав підкови, коли його пригощали вином. Не випускаючи сокирки, Мігеліто вискочив з кухні у двір через маленькі дверцята, що були прочинені. А потім вирішив перелізти через глинобитну стіну, яка відокремлювала кузню від двору сусіда-кушніра. Хлопчик забрався на стіну і роззирався, куди стрибнути. Двір кушніра був утиканий чанами з фарбами, та гострими кілками, на яких сушилися шкіри. А ззаду до нього загрозливо простягав руки коваль.

  Мігеліто наважився і стрибнув туди, куди йому здалося за краще: на велику бичачу шкіру, розіп’яту між кілками. Але шкіра не витримала ваги і розірвалася. Мігеліто впав у глибоку яму, над якою і сушилася шкіра. Приголомшений падінням, він лежав на дні ями. Забита спина боліла так, що спочатку хлопчик не міг поворухнутися. Так і лежав на спині поруч із сокиркою, що випала з дитячої руки і чудом не поранила його. Бачив лише шматок синього неба, у якому високо-високо кружляли лелеки, шматок глинобитної стіни та кучеряву голову коваля, що витикалася з-за паркану і реготала:   

  - Ось ти й попався, малий бешкетнику! Прямо у пастку вскочив! Гей,  Франсіско! – заволав він до кушніра, який почув галас і прибіг подивитися, що трапилося. – Дивися, якої шкоди наробив тобі син Хосе-м’ясника!

  Франсіско став над ямою, з погрозою дивлячись на малого Мігеліто.   

  - От я поскаржуся твоєму батькові. Нехай покарає тебе, – заявив він. – І виплатить збитки за зруйновану шкіру.

  Мігеліто склав докупи подряпані долоні і підвів очі догори, як невинні янголи, намальовані на фресках у церкві.

  - Я нічого поганого не зробив! – жалібно вигукнув він. – Добрі сеньори, витягніть мене звідси! Здається, я зламав ногу.

  - От і добре, – зрадів коваль. – Тепер не зможеш бешкетувати. Франсіско, ходімо за Хосе-м’ясником. Хай подивиться, що наробив його синок!

  - Ходімо, – погодився кушнір. – А ти сиди у ямі. Нехай твій батько тебе витягує, – гукнув він малому.           

  Чоловіки подалися на розшуки Хосе. Повернулися утрьох приблизно через годину. Хосе-м’ясник був злий. Через бичка, якого довелося віддати. Через Каталіну, яка не зустрілася на святі з Педро. Хосе точно знав це, бо бачив сусіда без Каталіни. Той роздивлявся якийсь пістрявий шматок тканини і віддавав накази помічникові. І начебто цих клопотів було замало, тепер доводилося сердитися ще й на сина, який замість того, щоб стежити за Педро, по незрозумілій причині поліз у двір кушніра, впав у дірку і переламав собі руки, ноги і все інше, що тільки можна поламати. Так йому розповіли кушнір та коваль. А Хосе-м’ясник тепер хапався за голову і бідкався: який виросте з сина помічник, якщо він не зможе ходити без підпірок та костурів, як оті жебраки з покрученими ногами, які просять милостиню попід церквами.  Отакі страхіття ввижалися переляканому батьку.