Частина 9

  Фрай Фернандо де Санто Домінго займав високу посаду в домініканському ордені і навіть був довіреною особою фрая Томаса де Торквемади, генерального інквізитора королівства Кастилія. Вони познайомились близько двадцяти років тому у монастирі Санта-Крус у Сеговії, де Торквемада був настоятелем, а фрай Фернандо – молодим ченцем, який тільки що прийняв постриг.

  Він був високим, худорлявим і аскетичним на вигляд. Носив велику, добре поголену тонзуру, чим відрізнявся від монахів і священнослужителів, які піддавалися мирській суєті і робили тонзуру розміром з монету. Його ряса була білою, як сніг, і досить широкою, щоб повністю приховати довге кістляве тіло монаха. Чорний плащ з відлогою завжди був бездоганно чистим. На мотузці, що служила поясом, висіли чотки з п’ятнадцяти камінців. На худому обличчі ченця з високими вилицями та орлиним носом сяяли несподівано гарні блакитні очі – як квітневе небо або як помальована зірками мантія Пресвятої Богородиці.

  Місто Толедо готувалося до урочистого в’їзду Католицьких королів. За три дні до того жителів Толедо попередили через глашатаїв, щоб вони не викидали на вулицю сміття чи стічні води, а також не вивішували на вікна старий, драний одяг. Також заборонили напиватися, щоб король та королева не бачили своїх підданих у непристойному вигляді. Натомість наказали прикрасити будинки гірляндами, сплетеними з квітів, килимами, та сувоями тканин яскравих кольорів, які придають сірим та брунатним кам’яним будівлям святковий вигляд.

  Фрай Фернандо вийшов перевірити підготовку до свята, яка мало бути величним. На перший погляд, все йшло як слід. Вулиці виглядали прибраними від бруду, будинки набули ошатного вигляду, і люди виглядали веселими та добре вбраними. І усі з хвилюванням чекали на королівський візит.

  Монах прогулявся вулицями, покружляв і, нарешті, вийшов на площу Сокодовер, через яку повинна була пройти королівська процесія. Площа вже виглядала по-святковому. Торгові палатки були прибрані або приховані під різнокольоровими полотнами, серед яких переважали червоні та жовті кольори.

  Загалом, фрай Фернандо де Санто Домінго залишився задоволеним. Аж поки не побачив картину, від якої у нього в грудях все скипіло. Посеред площі танцювала циганка. А старий білоголовий циган трусив бубном, супроводжуючи її витончений танець. Фрай Фернандо підійшов до танцівниці, старанно суплячи брови, щоб не було сумніву у його суворості.

  - Циганко, ходи сюди! – покликав він дівчину.

  Циганка, стривожена, перестала танцювати. Вона слухняно підбігла до ченця. Священнослужителі, особливо поважні та суворі, лякали її, бо у них була влада на нею та її народом. Дівчина зупинилася перед ченцем, привітала його. Лише зараз фрай Фернандо побачив її обличчя і приголомшено вигукнув:

  - Віоланте!

  - Так, падре, – відповіла циганка. – Усі на площі знають моє ім’я.

  Фрай Фернандо приклав зусиль, щоб взяти себе в руки.

  - Я не священник, я чернець. До мене слід звертатися «фрай», а не «падре», – промовив він з холодною і зневажливою посмішкою.

  - Так, фрай. Вибачте, – Віоланте покірно похилила голову.

  - Хіба тобі, циганко, не відомо, що завтра до нашого славного міста Толедо в’їжджають їх католицькі величності?

  - Відомо, фрай.

  - Тоді ти повинна знати, що на цей час заборонені усілякі сумнівні розваги. Такі, як твій непристойний танець, циганко.

  - Я знаю. І завтра я не буду танцювати. Але сьогодні ще дозволено.  Як же мені не тацювати, фрай? Якщо я не танцюю – я не маю, що їсти. І мій дідусь, який підіграє мені на бубні, теж не їстиме. Він і бабуся – єдина сім’я, що мені залишилася. Моя мати померла, коли я була дитиною...

  - Нещастя твого життя не цікавлять мене, циганко. Перестань танцювати і йди геть звідси. І подякуй королеві Ізабеллі та церкві, що дозволяють вашому язичницькому народові жити серед християн.

  - Я не язичниця. Я католичка, фрай, – сказала Віоланте.

  - Католичка? Я тобі не вірю. Не так вже й багато справжніх католиків бачив я серед волоцюг, які блукають дорогами нашого королівства, крадуть, брешуть, просять милостиню, чаклують і обманюють добрих людей.

  - Я не краду, не брешу і не чаклую. Заробляю на життя чесно, танцями. І так, я, дійсно, католичка. Подивіться, ось мій хрестик.

  Віоланте пошукала на грудях під блузою і витягла розп’яття, яке показала ченцеві. Розп'яття було зроблене зі срібла і мало особливу деталь – крихітний рубін на грудях розп'ятого Христа, що імітував краплю божественної крові. Побачивши розп’яття, фрай Фернандо відчув, як земля попливла під ногами.

  - Бережи свій хрест, циганко, – його голос здригнувся. – Якщо ти справді католичка, то живи, як вчить церква. Не кради, не гріши, не бреши. Скільки тобі років?

  - Вісімнадцять. Скоро буде дев’ятнадцять.  

  - Де ти народилася?

  - У Сеговії.

  - Твою матір теж звали Віоланте, і вона танцювала на площах Сеговії... Так?

  - Так, фрай. А ви звідки знаєте?

  - Я жив у Сеговії двадцять років тому. У монастирі Санта Крус.

  - Ви знали мою матір? – здивувалась циганка.