Частина 5

  Перші краплі жаданого дощу впали на землю, коли Педро Пералес повернувся додому.

  - Ось, нарешті, й ти, синку, – привітала його мати. – Якраз вчасно. Зараз пообідаємо. Хуаніто, подавай вже на стіл! – гукнула вона служниці, що возилася на кухні.

  Стіл був накритий білою скатертиною, вишитою квітами по краях. Хуаніта, невисока, але жилава селянка, якій сеньора Мануела довірила ведення господарства, принесла глиняну тарілку зі смаженою куркою і поставила у центр столу. Курка виглядала соковитою та апетитною, із золотистою шкіркою, від якої здіймався пар. А навколо курки були розкладені молоді боби, білий овечий сир, варені яйця, пшеничний хліб та цибуля.

  Педро вправно порізав ножем курятину. Неймовірний запах часнику, гірчиці, лимонної шкірки та оливкової олії заповнив простору, обставлену чорними дубовими меблями їдальню. Він запропонував матері добрячий шматок грудки. Сеньора Мануела останнім часом віддавала перевагу легкому та нежирному м’ясу. А Педро подобалося стегно, з якого так і бризкав сік, варто було вп’ятися у м’ясо зубами.

  - Щасливий той дім, де домочадці не воюють за шматки курки, бо кожен їсть ту частину, що йому до смаку, – набивши рота, жартував Педро.

  Сеньора Мануела затрусилася у задоволеному хихотінні. А Хуаніта, яка якраз принесла з кухні тарілку зі смаженими чорісо, відповіла хазяїну:

  - У мене вдома їли лише курячі потрошки. Тому я вважаю щасливим кожного, хто може їсти цілу курку, коли захоче.

  - У тебе ніхто не питає. Йди на кухню, – суворо наказала сеньора Мануела. – І забери ті чорісо! Не знаю, як ти їх приготувала, але геть споганила! Вони огидно пахнуть! Правда, синку?

  - Так, мамо, – відповів Педро, кидаючи осудливий погляд на сосиски.

  - Знову? – здивувалася служниця. – Та я вже навіть не знаю, як готувати ті кляті чорісо! Сеньора завжди незадоволена...

  - Мовчи! Ще не вистачало слухати твоє голосіння. Якщо ти їх погано підсмажила, то й їж сама! – розсердилася сеньора Мануела.

  Служниця, роблячи гримаси, віднесла сосиски назад на кухню.

  - Не розумію, що відбувається, – ледве чутно скаржилася вона собі під носа. – Я вже й смажила, і варила, і по-всякому, а панам усе не до вподоби. Навіщо вони купують ті чорісо, якщо ніколи не їдять? Бабуся мала рацію, коли казала, що багаті – це дивні люди. Ну що ж, не хочуть, то й не треба. Я поїм. А вони нехай залишаються при своїх примхах!

  Коли Хуаніта зникла на кухні, Педро заклопотано промовив:

  - Те, що ми робимо, вже виглядає підозрілим.

  - Не бійся, – відповіла сеньора Мануела. – Хуаніта така дурепа. Крім того, вона недоїдала у рідному селі, тож тепер їй щастя – набити черево свинячими сосисками.

  - Може й так. Але краще вже вигадати щось інше. Наступного разу я пригощу сосисками хлопця, який допомагає мені у палатці.

  - Добре, сину. Але зроби так, щоб він нічого не запідозрив.

  - Я щось вигадаю, заспокойся, – запевнив Педро.

  Сеньора Мануела доїла шматок курки і витерла жирні руки об скатертину.

  - Ми витрачаємо стільки грошей на ті чорісо, яких навіть не їмо! – зітхнула вона.

  Син відповів:

  - То не даремні витрати. Тепер усі сусіди думають, що ми, як і вони, любимо свинину. Ми відвели від себе підозру, бо усім відомо, що мусульмани та євреї свинину не їдять.

  - Воно так. А все ж, мені шкода грошей, витрачених задурно.

  - Мамо! Вважай, що ми платимо за нашу безпеку.

  - Так, синку, ти маєш рацію. До речі, коли мова зайшла про чорісо, я пригадала щось важливе.  

  - Що саме, мамо?

  - Сьогодні Хосе-м'ясник власноруч доставив м’ясо.

  - Ого, яка честь! – саркастично вигукнув Педро. – А чого він хотів?

  - Він поводився дуже чемно. Сказав, що ми – його улюблені покупці, а тому він вибрав для нас найжирнішу курку.

  - Курка була напрочуд соковитою, – погодився Педро.

  - Але на цьому не скінчилося, – продовжувала розповідь сеньора Мануела. – Хосе довго тупцяв і переминався з ноги на ногу. І врешті-решт, запросив нас на обід у наступну суботу.

  - У суботу? Це неможливо, мамо, ти ж знаєш. Що ти відповіла?

  - Не думай, що я дурепа, синку. Я сказала, що на суботу ми вже маємо запрошення, від якого не можна відмовитися. Але для мене було б честю піти до них у гості у неділю.

  Педро закінчив їсти і кинув кістку собаці. Пес був добре навчений і терпляче чекав у кутку, поки господар погодує його. Він гриз кістки, вдячно махаючи хвостом, а Педро задумливо дивився на тварину.  Коли кістка були з’їдена, собака радісно підбіг до господаря і сів біля стільця, слухняно чекаючи наказів.

  - Ось бачиш, мамо, – промовив Педро, пестячи собаку під пащею та за вухами. – Коли хтось вас годує, то має право вимагати, щоб ви його слухалися.

  - Що ти хочеш цим сказати, синку?

  - М’ясник запрошує нас на обід. Може, він чогось від нас хоче?