Частина 1

  Року Господнього 1480...

  Педро Пералес завжди виходив з дому в один і той же час: коли дзвони собору Санта Марія урочисто били дев'яту ранку.

  Точний та пунктуальний, і цього разу він теж він відчинив двері в ту мить, коли пролунав останній, дев’ятий подзвін. Сеньора Мануела мала звичай спостерігати з вікна своєї спальні, як виходить син. Вона висунула голову у вікно і гукнула:

  - Педро, синку, не забудь купити свинячі сосиски! Знаєш, оті чорісо, які мені так подобаються!

  - Так, мамо, – відповів Педро з мимовільною гримасою.

  Материнські манери здавалися йому грубими, але він ніколи не дорікав їй за це. Зрештою, Слово Боже учить шанувати батька та матір. А Педро завжди намагався бути добрим християнином і виконувати усі заповіді.

  М’ясна крамниця знаходилась кроків за тридцять від його будинку. Хазяїн, Хосе Мартінес, якого всі називали просто Хосе-м'ясником, сидів на порозі. Дужий, крем’язний чоловік з бичачою шиєю і волохатими руками, він задоволено прислухався до вереску сеньори Мануели. І коли Педро порівнявся з дверима, заговорив до нього:

  - Хочете купити чорісо, про які гукала ваша матінка? Заходьте, сеньоре Педро. Якраз сьогодні ми наробили свіженьких. Ще вчора свиня рохкала у загончику, а сьогодні ви можете насолодитися її смачним та соковитим м’ясом.

  - Ви говорите як поет, сеньор Хосе, – ввічливо посміхнувся Педро.

  - Чом би й ні? Ми, м'ясники, теж буваємо поетами. Віднайти точну комбінацію м’яса, жиру, часнику, цибулі та перцю так само важко і гідно захоплення, як віднайти дзвінку риму. Поезія підгодовує розум, а мої чорісо радують смаком усіх, хто їх скуштує. Заходьте, будь ласка.

  Педро зайшов у м’ясну крамницю. Там було темно і пахло жиром, гострими спеціями та кров’ю. Місце було схоже на пекло Данте, намальоване похмурим та вигадливим фламандським художником. Ковбаси висіли на стінах, мов грона пекельного винограду, – таке порівняння спало на думку Педро. На дубовому столі лежала велетенська свиняча голова з чорними зубами і висолопленим язиком, а поруч – купа закривавлених кишок, які слід було почистити, помити та наробити ковбас з дрібно порубленого м’яса, цибулі та шматочків сала.

  Дружина Хосе-м’ясника, Марія де лос Анхелес, саме надягала фартух, щоб стати за роботу. На іншому кінці столу молодий помічник гострим ножем старанно відокремлював сало від м’яса. Під столом стояла бочка, наповнена свинячою кров’ю. Він неї по всьому приміщенню розповсюджувався солодкий, але огидний запах. Кров зберігали для приготування кров’янки, чорної та закрученої, як чортячий хвіст. І на величезних гаках звисали зі стелі коров’ячі ноги, оббіловані ягнята, обдерті кролі, обскубані кури, хвости, голови, кишки, серця та печінки.

  - Ось чорісо, які смакують вашій матінці, – Хосе-м'ясник тицьнув ножем у гроно товстеньких свинячих сосисок. – Скільки вам відрізати?

  - Давайте дві лібри, – вирішив Педро.

  М’ясник влучним рухом відкарнав шість чорісо. Він мав стільки досвіду, що вже не потребував важити сосиски на терезах. Навіть м’ясо він відрізав на око і майже ніколи не помилявся.  

  - Щось іще?

  - Курка до супу. Але нехай вона буде випотрошена. Мені не подобаються курячі потрохи.

  Хосе Мартінес кивнув і голосно заволав:

  - Каталіно!

  Із сусідньої кімнати відразу ж вискочила дівчина років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти, дуже схожа на батька. Вона була темноволоса, висока і майже по-чоловічому сильна та кремезна. Великий гачкуватий ніс стирчав на її вузькому, продовгуватому обличчі, осяяному прекрасними темно-карими очима. На жаль, мало хто з чоловіків помічав красу її очей, бо всі дивилися на довгий ніс дівчини. Через це її погляд ставав щоразу більш сумним та страждальним, як у мучениць, намальованих на церковних стінах.

   - Випотроши курку для сеньора Педро, – наказав доньці м’ясник.

  Каталіна без зайвих питань стала до роботи.

  - Яка у мене слухняна донька. Завжди виконує те, що накажу, – похвалився Хосе-м’ясник. – Майбутній зять колись подякує мені.

  - Не сумніваюся, сеньоре Хосе, – Педро похилив голову, виказуючи ввічливість. Насправді він навіть не подивився на дівчину. Його не вабили великі жінки, особливо якщо від них пахло кров’ю та жиром. – Мені вже час йти у справах. Накажіть віднести курку та чорісо до мене додому.  

   - Звичайно, не хвилюйтеся, – запевнив м'ясник. Мій помічник віднесе, коли закінчить нарізати сало.

  - Дякую, – Педро сягнув у кишеню, витягнув мішечок з грошима, покопирсався у ньому і заплатив за покупку.

  М’ясник радісно слухав дзвін монет, що падали йому на долоню. Приємна музика для вух торговця.

  - Шаную покупців, які платять відразу. І не довіряю тим, хто просить відстрочки до кінця тижня, або ще гірше – місяця. Таким хитрим я завжди кажу: якщо я можу почекати на свої гроші,  то й ти можеш почекати на їжу. Не вірю тим, хто неспроможний заробити один-два мараведі, щоб заплатити за потрохи старої курки. Ви – надійний покупець, сеньоре Педро.  

  - Звісно, сеньоре Хосе. Я сам займаюся торгівлею і розумію, що платити треба відразу. Кредити та відстрочки – це не по-християнськи.