2

Хлопчик, прокинувся у ліжку. Йому задалося, що у уся ця історія була лише сном, та плодом його підсвідомої жаги до пригод, але швидко помітив, що це не його ліжко та не його дім. Він зірвався на ноги та підбіг до дверей, вони були замкненні, вікон не було. Ронан закричав покликав на допомогу, але ніхто не озвався, тоді він намагався знайти в кімнаті, щось корисне, щось що зможе допомогти йому відчинити двері. Про те на жаль, тут окрім ліжка і подушок нічого важливого не було. Ронан не мав гадки як сюди потрапив і де зараз перебуває, це його шалено лякало. Його викрали? Що робити? Він намагався сильніше штовхнути двері, спробувати виламати, але все намарно – дубові двері не піддавались.

Довго хлопчик просидів на самоті у кімнаті поглинутій напівмороком, вже не надіявся ні на що і тільки очікував коли цей викрадач, бо саме до такого висновку дійшов, з’явиться. Врешті-решт він почув за дверима шум, а згодом і кроки, ключ повернувся двічі у замку та двері зі скрипом відчинились. Перед очима хлопчика з’явився Чарівник.

— Де я? Чому ви мене сюди привели? — одразу запитав, бо тепер вже не відчував такого страху який був при невідомості та очікуванні того хто його сюди привів, Чарівника він хоча б трохи знав і мав уявлення чого від нього можна очікувати.

— Ти голодний? — задав зустрічне питання Чарівник.

— Я хочу знати де я і чому?! — не вгавав малий Ронан.

— Гаразд. Як ти знаєш я Чарівник, а чарівнику завжди потрібен помічник, учень, щоб передати йому свої знання. А ти Ронан уже довів свою сміливість пройшовши випробування тому став гідний бути моїм учнем.

— Чому ви одразу не сказали? — хлопчик почувався скривдженим.

— Ти міг не погодитись.

— Де я?

— У мене вдома.

— Мені треба додому розказати своїм батькам…

— Ні. — відповідь Чарівника була категоричною.

— Тато і мама будуть хвилюватися вони будуть мене шукати, я маю їм сказати.

— Ні. Вони ніколи тебе не зрозуміють, тому, що вони звичайні, а ти особливий. Краще хай вони нічого не знають.

—Але...

— Жодних але. Згадай коли ти розповів їм, що спілкуєшся зі мною і яка була їхня реакція.

— Звідки ви знаєте?

— Я чарівник, я знаю багато речей які ти навіть уявити не можеш. Я і тебе навчу, але для цього потрібно бути наполегливим та навчатись багато років. Впевнений ти стенеш здібним учнем.

— Але я хотів стати рицарем.

— По суті ти уже є рицарем. От подумай сам, чарівники можуть усе те саме, що і рицарі та навіть більше. Чарівники володіють такими знаннями освіченістю, здібностями, що не доступні навіть найблагороднішим рицарям. Є цілий список об’єктивних причин які надають перевагу бути чарівником, а не рицарем.

Хлопчик не зміг відмовити, це його справді трохи заінтригувало та зацікавило. У всякому разі він розумів, що вибору не мав адже це Чарівник його вибрав для себе в учні і відпускати такого здібного кандидата, не мав наміру. Минали дні і навіть тижні, Ронан продовжував виконувати хатню роботу: готував, підмітав, мив посуд, протирав від пилу столи і таке інше, а справжнє навчання магії все ще не починалось це справді його засмучувало. Чарівник пояснював це тим, що Ронан ще занадто юний для таких речей і що його розум ще не достатньо сформувався для таких знань – завжди це повторював, а хлопчика такі слова змушувало почуватись неповноцінним. Натомість наставник закликав продовжувати вправлятись із мечем, іноді коли був у хорошому настрої показував вправи, та навіть спарингував з хлопчиком, дозволяючи йому відточувати свою майстерність. Чарівник був дуже суворим учителем і не давав жодних поблажок для віку і фізичних здібностей хлопчика, але зрештою ці методи давали свій результат, попри те, що не подобались Ронану та навіть змушували його страждати.

Чарівник зазвичай сидів у свої лабораторії, що була у крайній найменшій кімнаті хлопчик лише раз бачив ці двері відчиненні і встиг заприміти безліч колб з різною рідиною. Однак лабораторія для нього була під замком, Чарівник суворо заборонив до неї не те, що заходити, а й підходити, зазначивши, що це дуже небезпечно, якщо не володіти таким знаннями та інтелектом які має сам Чарівник.

Ще хлопчика дуже дивувало, що в будинку не було жодного вікна, він довго намагався розгадати цю таємницю, але нічого придумати не міг, якось навіть запитав про це у господаря будинку, але це був не вдалий момент бо Чарівника був зайнятий і поспішав тому просто відмахнувся від питання. Вряди-годи до будиночку серед лісу приходили друзі-чарівники, зазвичай вони багато випивали, а хлопчика використовували як офіціанта чи прислугу, вони реготали іноді кепкували з хлопця змушуючи його продемонструвати якийсь фокус, а коли це не вдавалось то всяко насміхались, але бувало, що вони заходили надто далеко у своїх розвагах і тоді Чарівник грюкав кулаком по столу і заявляв: «Досить! Я не дозволю так поводитись з моїм учнем. Якщо і далі хочете залишатись моїми гостями то маєте це затямити!». Але таке бувало не часто, більш поширеними були дрібні насмішки та образи на які загалом Чарівник не звертав уваги та навіть пальцем не ворушив щоб заступитися за учня. Однак для такої тонкої натури як Ронан і вони були руйнівними, зазвичай він стримувався і не показував свої емоції, але коли образи були особливо дошкульними то тікав до себе в кімнату поплакати.

Одного разу після чергової такої посиденьки, коли гості покинули хатинку Ронан висловив невдоволення своїм становищем на таких зібраннях, на це Чарівник відповів.