1

Наче у знаменні від вищих сил, промені світла пронизували хмари, надаючи цій звичайній події вигляду величності та святості. Це звісно не було рідкістю, але чомусь саме цього разу це явище справило особливе враження на Ронана, навіювало смуток та меланхолію. Можливо, цей настрій був спровокований, важким робочим днем, надходженням сутінок та тим фактом, що літо добігало кінця і аж ніяк не знаком із неба.

У пам’яті зринали спогади давніх днів, епізоди з дитинства, поблідлі від часу, але і серед цього океану сірої буденності були яскраві перли які житимуть у пам’яті до кінця його днів. Однак не завжди це було щось приємне як от сімейні посиденьки та святкування, часто ці щасливі моменти в житті затьмарювались якимось неприємними подіями.

Ронан і досі спостерігав небесне явище в цей момент він і задавав собі питання: «Що я тут роблю? Як я прийшов до цього життя? Чому я досі в цьому занедбаному селі? Чому я не покинув це місце? Чому все так склалось?»

Він спробував зрозуміти, що саме до цього всього призвело, віднайти ту подію яка зрештою і прикріпила його на цій землі та не дала розвинути свій потенціал, досягти висот і завадила стати великою людиною. Ронан пригадував, як вони із сім’єю переїхали в це селище, тоді він був ще зовсім дитиною. Згадав як хвилювався йдучи в нову школу… але, зрештою це лише звичайна дрібниця яка з висоти його віку саме такою і здається, а те що йому потрібно осмислити заховане глибше.

Тоді він подумав про свій перший дерев’яний меч, який йому витесав батько і як Ронан захоплено грався та вправлявся ним. Як кожного дня приходив до лісу, який був поруч, буквально за їхнім полем, і як самовіддано тренувався уявляючи себе рицарем давніх часів. Пригадує також і те як загубив меч і як плакав та побивався, як не міг зізнатись батькові, що загубив подарунок. Як він засяяв коли отримав новий і продовжив свої заняття.

Ронан пригадує чарівника, наче це було вчора, спливає в голові картина їх першої зустрічі у лісі. Ронан саме вправлявся з мечем, і спершу навіть не помітив як хтось спостерігав за ним.

— Дуже добре, хлопче та ти викапаний король Артур, в молодості. — прокоментував незнайомець поплескавши в долоні.

Хлопчик здригнувся від несподіванки.

— Хто ви?

— Я Чарівник.

— Ви не схожий на чарівника. У вас немає посоха, мантії, ковпака і бороди.

Незнайомець розсміявся.

— Слушно зауважив малий, це поширений стереотип про посохи, бороди і всі ці атрибути. Насправді ми не настільки передбачувані, хоча… зрештою є різні чарівники.

— Я знаю ви не справжній чарівник! — Ронан радів наче викрив обманщика.

— Я чарівник у своєму роді, хоча, можливо, не такий, як ти звик бачити на малюнках.

— А доведіть, підлетіть чи зробіть, щось що може зробити тільки чарівник.

— Я не циркач і не фокусник, щоб першому ліпшому щось показувати.

— Я так і знав! Я вже не малий щоб у таке вірити.

— Добре, добре. Можеш думати що завгодно. — усміхався поблажливо незнайомець. — Продовжуй вправлятись, але не забувай. Якщо хочеш бути найкращим у світі, подумай про те, чого ти не вмієш, а потім спробуй бути і в цій справі хорошим, одним мечем не будеш ситий в наші то часи.

— А чого я не вмію? — запитав Ронан, зацікавившись порадою незнайомця.

— Ти можеш бути вправним з мечем, але чи вмієш ти говорити з людьми? Розуміти їхні мотиви та переконувати їх у своїй правоті? Чи вмієш ти приймати важливі рішення, коли на кону стоять життя людей? Тобі ще потрібно багато чого навчитися і окрім бою на мечах, — сказав чарівник, дивлячись на Ронана з серйозністю.

Ронан подумав про ці слова. Він дійсно ніколи не думав про те, що може бути важливішим за вміння битися, але не встиг хлопчик як слід осмислити цю пораду як Чарівник зник. Він справді прислухався до неї та почав краще вчитися у школі, завжди намагався перевершити самого себе та інших дітей у кожній справі за яку тільки брався. «Це мудра порада» – визнає теперішній Ронан.

Що ж сталося потім? Ронан продовжував вправлятися із своїм дерев’яним мечем, як завжди, кожного дня, іноді приходив Чарівник розмовляв з ним, давав поради як правильно наносити удар, як ефективніше пересуватись для бою на мечах, демонстрував на власному прикладі, зрідка розповідав про свої пригоди. Ронан пригадував як з часом перейнявся довірою до цієї людини, що був захоплений цим знайомством і як одного дня розповів про цього дивовижного чарівника своїм батькам, але вони не поділяли захоплення хлопчика – натомість насварили сина, сказали що чарівники лихі люди та заборонили говорити із незнайомцями і ходити самому до лісу. Довго малолітній Ронан, сумував за розмовами з Чарівником і його товариством та був змушений залишатись вдома і не ходити до лісу. Проте якось одного дня коли його батьки пішли в гості чи ще кудись, вже точно не пам’ятав, то не проґавив такої можливості і пішов у заборонене для нього місце.

Ронан розумів, що порушує правила, але був занадто захоплений бажанням зустріти Чарівника знову, він знав, що не має ризикувати, але бажання дізнатись щось нове та захопливе переважило його обережність. І справді, як того і хотів зустрівся з Чарівником – чоловік не розсердився як боявся хлопчик, а навіть навпаки обняв його і сказав.

— Радий тебе бачити хлопче. Знав, що ти повернешся. У мене для тебе дещо є.