Хліб, вино та брехня

– Незабаром один із вас зрадить мене, – тихо та спокійно промовив я, потягнувшись по хліб і спостерігаючи за реакцією учнів.

Розгубленість, обурення, гнів, невіра, підозрілість – я бачив, як емоції змінювали одна одну на втомлених бородатих обличчях. Я вдивлявся у них, намагаючись зрозуміти, хто ж із них не той, ким здається.

Ось Яків зніяковіло опустив очі. Невже, він? Це було б прикро. Чи його засмучує сама ідея, що хтось із них може зрадити мене? Та ось брат підняв погляд і пильно подивився мені в очі. Із запитанням, сумнівом і якимось викликом. Ледь помітно похитав головою, показуючи, що ніколи не зрадить мене, не відступиться, не кине.

Поруч Фома задумливо чухав потилицю, кидаючи підозрілі погляди на інших учнів. Очі примружені в роздумах, тонка лінія стиснених губ різким мазком перетинає грубувате смагляве обличчя. Ні, цей не зрадник, я впевнений. Надто щирими виглядають ці розчарування і смуток, що розбігаються зморшками навколо напружено примружених очей.

А трохи далі Матвій підхопився і гнівно дивиться на всіх по черзі, звично стискаючи в мозолистій руці великий важкий ніж. Це не поза викритого зрадника або загнаного звіра. Це лють і готовність захищати свого вчителя. Матвій поступово наближається спиною до мене, готовий закрити собою від загрози, що насувається. Ні, цей не зрадить.

– Хто це, вчитель, розкажи нам, – обурено перепитує Петро, вимогливо хапаючи мене за плече.

В очах вогонь, кулаки стиснуті, віра й любов змішуються із бажанням накинутися на того, хто наважився замислити зловмисництво проти улюбленого вчителя. У цій люті стільки щирості й обожнювання, стільки готовності самопожертви, що мені навіть стало боляче дивитися йому в очі.

– Це той, для кого я вмочу хліб у миску, – пошепки відповів я Симону, відламуючи невеликий шматок коржа. Вмочивши, я простягнув його Юді:

– Роби швидше що мусиш.

Збентеження і якась похмура рішучість промайнули на обличчі Юди, і я не був упевнений, що вірно вловив його емоції. Можливо, це він? Це було б так іронічно, якби це виявився саме він. Але з іншого боку, у кожного своя роль в історії, і мені було щиро шкода його. Те, що йому належало зробити...

У нас у всіх були свої ролі. До своєї я готувався кілька років. Я ретельно вивчав історію і теологію, вчив напам'ять священні писання та книги, запам'ятовував усі тексти. Я довів до досконалості свою давньоарамейську, давньогрецьку та всі діалекти, якими мав володіти Ісус.

Я відростив волосся і бороду, навчився носити примітивний одяг із грубого полотна і те, що в далекому минулому вважали взуттям.

Я пройшов усі етапи конкурсу, щоб отримати цю найкрутішу роль в одному з найкрутіших щорічних косплей-івентів. Хоча несправедливо називати це звичайним косплеєм. І навіть рольовими іграми. Це була справжнісінька історична реконструкція.

До найдрібніших деталей, до повної досконалості у відтворенні подій та особливостей кожного історичного персонажа. Щоб кожен ідеально зіграв свою роль і максимально точно передав характер.

Саме тому існувала квота на те, скільки учасників косплей-фестивалю можуть одночасно брати участь у кожній гілці подій. У сценарному проєкті про життя Ісуса допускалося не більше десяти відсотків учасників фестивалю, непомітно впроваджених в історичне середовище.

Тобто, окрім мене, серед учнів і найближчих послідовників Христа могла бути лише одна людина з мого часу, яка прикидається кимось із мого близького оточення. Самозванець, імпостер.

І моїм завданням було його вирахувати. А його або її завданням було вирахувати іншого учасника фестивалю. Тобто мене. Але я грав бездоганно, і навряд чи міг на чомусь проколотися.

А в мене зі свого боку було багато підозр, гіпотез і зачіпок. Я одразу відкинув версію, що Марія або Йосип могли бути впроваджені у цей світ. Вони були такими простими та природними, добрими й уважними, що викликали у мене непідробну прихильність, майже синівську любов.

А от Магдалина не викликала у мене довіри. Часом вона поводилася дивно, навіть підозріло, була дуже мінливою та емоційно нестабільною. Те, як вона на мене дивилася... Те, як вона ховалася від людей. Навряд чи Ісус справді вигнав із неї демонів, радше вилікував від чогось нервового чи психічного. Але без наслідків вочевидь не минулося. Тож вона була у мене в списку головних підозрюваних. І я намагався завжди тримати її неподалік і наглядати за нею.

Були в мене сумніви й з приводу Іоанна. Він був наймолодшим з усіх учнів, і це могло б пояснити, чому він часто хвилювався і навіть нервував. Проте був шанс, що він і був тим самим самозванцем, якого мені потрібно було вирахувати.

Або вони обидва, бо серед понад двох десятків людей у моєму найближчому оточенні теоретично могло бути навіть два самозванці.

Власне сенс гри був не у цьому, а в тому, щоб ідеально зіграти свою роль, не вибиваючись з історичного контексту і канви. Але в нас у середовищі гравців це було свого роду розвагою, витонченою грою в кішки-мишки. Розкрити іншого імпостера і не дати іншим розкрити себе.

І досконалість ролі потрібна була не для того, щоб не порушити щось у минулому і не вплинути на сьогодення. Самі розумієте, що, змінивши минуле, ми не можемо впливати на майбутнє. Це те саме, що наступити на слід шин на піску і вірити, що цим ти якось вплинеш на курс автомобіля, який проїхав пляжем днем раніше.

Минуле залишилося в минулому. І думати, що ми здатні його змінити, це антинауково й інфантильно. Але саме завдяки цьому подібні подорожі в яскраві історичні періоди та косплей-фестивалі стали такими популярними. Благо, майже нескінченна кількість майже ідентичних гілок минулого давали безліч цікавих маршрутів для справжніх фанатів цього виду розваги.

Але зіграти роль ідеально важливо було для того, щоб не зіпсувати собі рейтинг, через який могли не взяти на серйозну роль на наступному фестивалі. А наступну роль я собі запримітив ще масштабнішу й амбітнішу. Але поки що зарано про це, треба спочатку дограти до кінця цей сценарій і вирахувати хоча б одного впровадженого учасника, щоб заробити бонусні бали.