1

Хліб насущний,

                                                             або Звідки взятися Любові

                                                                                    ***

                                                              О ви, священнії хвилини,

                                                              Часи дерзань, духовних мук,

                                                              Ви, найдорожчії перлини

                                                              Мого життя у морі скук, —

                                                             Прийдіть жаданії до мене, —

                                                             Мій Дух, приспаний в самоті,

                                                            Збудіть! Хай стану я в стремена

                                                            Думок безмежних в висоті!

                                                            Всіх сфер Свідомості склепіння

                                                            Хай сходять щедро пагінці, —

                                                            Мого провісники Прозріння,

                                                            Брахми Всевишнього гінці!

  1

Думка про похід на Говерлу майнула як блискавка...

Блискавка... похідного рюкзака вольовою рукою застібується з прискоренням, — ж-ж-ж-жж!

...Не забути би чогось. Не раз я ходив у походи, — знаю, що треба. ...Мобільник брати не буду, щоб ніхто мене не відволікав... А! Мотузка на дрова. Довго ж їх нести.

Годинник цокає мірно в тиші кімнати. Дихання рішуче, посилене.

Чи не залегко одягнувся, — ніч на високогір’ї холодна, марно, що літо?.. Куртка тепла. Додатковий светр і теплі шкарпетки взяв... Ну що? Пора!

Улізаю руками в лямки рюкзака і підвожуся. Коридор, вхідні двері... Трохи тривожно на душі, — самому на ніч на Говерлу! Страшнувато. Та... треба!

І ось я в автобусі. Він, здається, не спішить, як я, — їде повільно, поскрипуючи колесами на гірських поворотах. Це збурює в мені хвилювання, адже сонце вже вступило в другу половину неба. Я думаю, що запізно вийшов з дому, бо піша дорога, яка чекає на мене, не коротка, а в лісі ще дров треба  набрати. Але, що ж, — якщо рішення народилося, то відкладати не годиться. Інакше втрачається енергетична лінія «намір — втілення» і результат утрачає в силі. Нічого, ще за світлого дня вийду поза ліс, а там на голій висоті вже безпечно.

Трохи заспокоївшись, за звичкою, оглядаю своїх супутників по маршруту. Їх не так багато, і автобус їде напівпорожній. На передніх сидіннях — декілька пасажирів похилого віку, стомлених і знесилених; у кого смуток прочитується на обличчі, у кого — турбота, а в декого і якась образа. Занурені у свої думи, вони мовчать. А дві молодиці середнього віку позаду них, з лівої сторони, когось там активно і злісно обговорюють, звинувачують, — чи то політиків, а чи сусідів, — мені не чути з кінця салону. Я повертаю голову вправо, де поруч зі мною сидить молодий здоровий чоловік із бравими гуцульськими закрученими вусами, у яких заплуталася хитрувата посмішка. Його чорні, із помітним блиском очі якось хтиво дивляться на тих енергійних молодиць, що не вгамовуються...

А в моїй голові, як завжди, плетуться різні думки, надокучливі для самого себе оцінки цих людей, емоції, відчуття... І переплітаються вони з тривожними уявними картинками суворої безлюдної природи, що чекає на мене далеко від теплих людських осель.

Довгою видалася мені поїздка.

А коли автобус зупинився на «Десятому кілометрі», не доїжджаючи до Ворохти, я миттєво вискочив з нього, необачно штовхнувши літню жінку, що збиралася заходити в автобус.

— Вибачте! Будь-ласка! — кинув я їй на ходу.

Вона лише подивилася на мене здивованими очима. Видно, мій поспіх   здавався їй  ненормальним.

А я, поправляючи рюкзак і постукуючи палицею по каміннях твердої ґрунтової дороги, іду до урочища Заросляк.

Якщо машина їхатиме, — зупиняти? Не знаю. Може, й добре би, але не дуже зупиняються.

Широким кроком іду вперед. Назустріч — легковий автомобіль. Прогуркотів повз, обкуривши їдким димом вихлопної.

О-о-о, який контраст! Тут, серед чистого повітря, дихати таким угаром особливо неприємно! Різкий видих — і пришвидшую крок.

Біля турбази не надто людно. Справа — високі будівлі, зліва внизу — сувенірні ряди.

Очі самі тягнуться вверх... Над лісом поважно і суворо височіє Говерла. І здається — до неї зовсім близько. Але я знаю: звідти з вершини видно справжню відстань у кілька кілометрів самого лісу. А далі схил крутішає, і треба підніматись і підніматись ще стільки ж. Та знизу — вигляд оманливий.

З лісу, від боку Говерли, виходять стомлені туристи. Але задоволені і з небуденними виразами на обличчях. А я повз них заходжу в тишу смерек і йду по стежці, яка поступово змінює свій кут — чим далі, тим більший.