1963

ХЛІБ

Літо 1963 року в Радянській Україні видалось занадто спекотним, засушливим, дощів майже не було. Вигоріли цілі поля пшениці, жита, ячменю, поганий урожай був і на присадибних ділянках у селян. Люди панікували, вони боялись голодомору. Боялись повторення 1933 року.

Реальна історія моєї родини, яку розповіла мама.

1

У великій, чисто вибіленій кімнаті, де більшу половину займала величезна, гігантська піч (принаймні мені малому вона такою здавалась), з малюсенькими, чисто вимитими мініатюрними віконечками і товстим сволоком на стелі. Ікони на покутті були покриті вишитими рушниками, а у кутку стояла велика скриня. Посеред цієї кімнати стояв незграбний дерев'яний стіл, застелений світлою скатертиною. За столом сиділи три жінки: дві дорослі й одна дівчинка років десяти.

В віконечка заглядало весняне ранкове сонечко, пускало своїх пустотливих зайчиків прямо в очі дівчинці, яка мружилася й намагалася сховатися від сонячних променів. Дівчинку звали Оля. Ліворуч від неї сиділа її мама, Ніна, а праворуч, у білій хустці, бабуся Настя.

Вони снідали. У цій сім'ї не було заведено розмовляти під час їжі. Тарілка перед Олею вже була порожня: вона з'їла товчену картоплю з яєчнею, яка складалася лише з одного яйця, але не наїлася. Тепер Оля з сумом поглядала на тарілки бабусі та мами, де яєчня була ще непочата, сподіваючись, що хтось із них поділиться з нею хоча б шматочком. Але ні, всім порівну — такий закон. Мамі і бабусі ще потрібно було працювати цілий день, їм потрібні сили.

Оля подивилася у віконечко, і в цей момент сонячний зайчик вскочив їй в око. Вона замружилася і подумала сердито: «Кляті кури! Не хочуть нестися!»

Оля встала:

— Я піду на вулицю, мамо.

— Іди. Тільки щоб була у дворі! — відповіла Ніна.

Ніна досі пам'ятає той день, коли зникла Оля. Хоч це сталося років п'ять тому, серце все одно щемить при згадці. Вона досі жалкує про свій вчинок, вважає, що переборщила з покаранням, але вже нічого не змінити. Було це так.

Одного серпневого дня на подвір'я бабусі Насті привезли цілу гарбу жита й висипали прямо перед тарасовою хатою, вкритою соломою та нещодавно вибіленою. Бабуся заслала двір ряднами, запнулась білою хусткою, взяла до рук ціп і почала молотити жито. Вона молотила так завзято, що жито піднімалося вище голови, пилюка застилала весь двір, забиваючи Насті ніс. Жінка зупинялась лише для того, щоб чхнути. Махала ціпом завзято, не звертаючи уваги на річки поту, що стікали по її чолу. До вечора треба було закінчити.

Оля сиділа неподалік на зеленій травичці й гралась з лялькою. Мами Ніни вдома не було. Дівчинка роздягала і знову одягала ляльку, аж раптом помітила, що одяг ляльки забруднився. Вона поклала ляльку на травичку, взяла іграшковий одяг і потьопала кудись мовчки. Куди?

Настя продовжувала вимахувати ціпом, аж поки її не окликнула дочка:

— Мамо! А де Оля?

Настя роззирнулась довкола, і на її обличчі з'явився вираз відчаю і страху.

— Вона сиділа під кущем свищиків, лялькою гралася, — сказала розгублено Настя, похолола від страху.

Ніна кинулася до акацієвого куща. Підняла ляльку, яка була без одягу.

— Тільки не на ставок, — прошепотіла перелякано Ніна і побігла до Курячого ставка, не відчуваючи під собою ніг.

Курячим називався неглибокий ставочок на їхньому кутку, де навіть курка не втопилася б.

Ніна побачила дочку здалеку: Оля сиділа над водою, нахилилася і прала одяг ляльки. Перелякана Ніна на ходу виламала лозиняку, підбігла до дочки, відтягла її від ставка і вдарила лозиною раз, вдруге, на руках дівчинки з'явилася червона, жирна п'явка. Оля закричала, заплакала. Ніна кинула лозину, впала навколішки біля Олі, міцно обняла доньку і також заплакала. Мати й донька змішували свої сльози в один потік, а одяг ляльки плив собі ставочком.

Пізно ввечері Оля підійшла до бабусі Насті, яка сиділа на порозі біля хати й відпочивала. Мішки з житом вже стояли в хліву. Протягнувши руку з багряною, жирною п'явкою на передпліччі, Оля запитала жалібно:

— Бабусю, а я не вмру?

— Ні, золотце, не вмреш, — обняла бабуся онуку. — Ти житимеш довго. Не скажу, що завжди щасливо. Життя воно таке: сьогодні до тебе лицем, завтра — сракою. Але будь певна, лицем воно до тебе повертатиметься частіше. Я дуже на це сподіваюся.

Ось така історія трапилась в дитинстві, Оля запам'ятала її на все життя, особливо слова, з якими вона звернулась до бабусі: «Бабусю а я не вмру?».

Оля уже підійшла до дверей, як її окликнула бабуся:

- Олю!

- Що? - дівчинка зупинилась.

- До Параски, не хочеш з'їздити?

До баби Параски, рідної бабусиної сестри, яка жила в сусідньому селі Салогубівці, Оля їздити любила. Їй подобалось гостювати в Салогубівці, бувало, що вона заїжджала туди навіть і не на один день. Дівчинка допомагала відпасти корів, натомість бабуся Параска з дідом Петром, пригощали її різними смаколиками. Там був чудовий садок, яблука, груші, сливи, різні ягоди. У бабусі Насті такого садка не було. Ще там за городом починався величезний ліс, який тягнувся до самих Ріпок. В лісі було повно ліщини, обліпленої лісовими горіхами, восени опеньки, навесні квіти.

- Я згодна! - зраділа Оля. - Коли я можу піти?

- Навіщо йти. Ще находишся за життя. Гриша після обіду буде їхати підводою, з ним і поїдеш.

- В неділю до смерку, щоб була дома! - попередила Ніна дочку. - Щоб я не переживала.

- Добре мамо, - Оля знала мамин характер, яка вона часом бува налякана, нервова.

Мама працювала в Гришинській школі техробітницею. Зимою, через ніч, вона чергувала в школі. В ночі потрібно було топити груби, підтримувати температуру в класах, щоб з ранку діти приходили на заняття в теплі класи. Але вона страх як боялась. Одного разу, хтось пожартував, постукав у шибку серед ночі. Після того, сама на чергування вона уже не ходила. Боялась. І тому тягла з собою маленьку Олю а заодно і бабусю.