1963

ХЛІБ

Літо 1963 року в Радянській Україні видалось занадто спекотним, засушливим, дощів майже не було. Вигоріли цілі поля пшениці, жита, ячменю, поганий урожай був і на присадибних ділянках у селян. Люди панікували, вони боялись голодомору. Боялись повторення 1933 року.

Реальна історія моєї родини, яку розповіла мама.

1

У великій, щойно вибіленій кімнаті, більшу частину якої займала величезна піч — справжня гігантка (принаймні, мені, малому, вона здавалася саме такою),
стояв спокій і тепло.
Сонячне світло ледь пробивалося крізь малесенькі, чисто вимиті віконечка, що виглядали, мов очі лялькового будиночка.
Товстий, важкий сволок темнів угорі, тримаючи тишу над головами.

На покутті — ікони, дбайливо прикриті вишитими рушниками з червоними та чорними візерунками,
а в кутку стояла велика, добротна скриня — мов скарбниця минулих поколінь.

Посеред кімнати — простий, трохи незграбний дерев’яний стіл, застелений світлою, святковою скатертиною.
За ним сиділи троє: дві дорослі жінки й дівчинка років десяти.

У малесеньке віконечко заглядало весняне ранкове сонечко. Воно пускало своїх пустотливих зайчиків просто в обличчя дівчинці, яка мружилася й кумедно відвертала голову, намагаючись сховатися від променів.
Дівчинку звали Оля.

Ліворуч від неї сиділа мама — Ніна, стримана й трохи втомлена. Праворуч, у білій хустці, — бабуся Настя, з обличчям, зморщеним, мов яблуко з осінньої комори.

Усі снідали. У цій родині під час їжі не розмовляли — така була звичка.
Олина тарілка вже була порожня: вона швидко з’їла товчену картоплю з яєчнею, складеною лише з одного-єдиного яйця. Але ситою себе не почувала.
Погляд її ковзнув на тарілки бабусі та мами — там яєчня ще парувала.
Оля з надією, майже благанням, дивилася на них, чекаючи, що, може, хтось віддасть бодай шматочок.
Та ні. Всі порції — порівну.
Такий був закон дому.
Мамі й бабусі ще доведеться працювати весь день, і їм потрібні сили більше, ніж мрійливій дівчинці.

Оля знову подивилася у віконечко. І саме в цю мить один прудкий сонячний зайчик стрибнув їй в око.
Вона мружилась і, зітхаючи сердито, подумала:
«Кляті кури… Знову не хочуть нестися!»

Повільно, ніби вагаючись, Оля встала з лави.

— Я піду на вулицю, мамо.

— Іди. Тільки щоб була у дворі! — озвалась Ніна, не відриваючись від своїх справ.

Цей короткий діалог і досі звучить у її пам’яті. Минуло вже п’ять років, але в грудях досі стискає при згадці.
Ніна ніколи собі не простить того, що тоді зробила. Вона й досі вважає: перестаралася з покаранням… Та нічого вже не зміниш.

Було це одного серпневого дня. У двір бабусі Насті привезли цілу гарбу жита й висипали просто перед старою тарасовою хатою — з підрум’яненою солом’яною стріхою та недавно вибіленими стінами.

Настя, запнувшись білосніжною хусткою, застелила двір ряднами, взяла до рук ціп — і заходилась молотити.
Молотила завзято, по-господарськи. Жито підлітало вище голови, а пил, мов примара, застилав усе навколо, забивав у ніс, осідав на хустку. Настя зупинялась хіба що чхнути. Піт котився її зморшкуватими щоками, а ціп встигав, здавалося, за двома руками одразу. До вечора треба було впоратись.

Оля тим часом сиділа неподалік — на м’якій зеленій травичці — і гралася з лялькою. Мами Ніни вдома не було.
Дівчинка зосереджено знімала з ляльки одяг і знову його вдягала. Аж раптом побачила: сукня забруднилась.
Оля поклала ляльку на траву, зібрала її вбрання і — мовчки, не сказавши ні слова — подалася кудись.

Куди?

Бабуся, заклопотана працею, продовжувала вимахувати ціпом, поки її не окликнула донька…

— Мамо! А де Оля?

Настя озирнулась навколо. Очі її зблиснули страхом, а на обличчі застиг вираз розгубленості й тривоги.

— Вона ж була під кущем свищиків… Лялькою гралася… — мовила вона, наче виправдовуючись, і похолола всередині.

Ніна, не гаючи ні секунди, кинулася до акацієвого куща. Там, серед трави, лежала лялька — гола, без одягу.
Жінка зупинилась на мить. Серце її стиснулося, в голові майнула одна-єдина думка:

— Тільки не ставок…

І вона рвонула туди — до Курячого ставка. Бігла, як уві сні, не відчуваючи землі під ногами.

Курячим називали невеличкий ставок на околиці — неглибокий, мілкий, такий, де, жартували, і курка не втопиться. Але для дитини… хто знає?

І тут вона побачила її. Здалеку — маленька фігурка сиділа на березі.
Оля схилилась над водою і старанно прала ляльчин одяг. Ніби справжня господиня.

Ніна не зупинилась. На ходу зірвала лозину, підбігла, схопила дочку, відтягла від води. Рука сама здійнялась… Раз! Другий! Третій!

На Олиних руках проступила червона, жирна п’явка.

Дівчинка скрикнула й заплакала. І в ту ж мить Ніна наче прокинулась.

Вона кинула лозину, впала навколішки біля доньки, обійняла її міцно-міцно і теж заплакала. Сльози матері й доньки змішались в один пекучий потік.
А маленький шматок дитячого одягу, той, що Оля прала, плив собі далі — ставочком, між лататтям і сонячними відблисками.

Пізно ввечері, коли сонце вже ховалось за лісом, а бабуся Настя сиділа на порозі, втомлена, але спокійна — бо мішки з молоченим житом вже стояли в хліві, — до неї підійшла Оля.

Вона простягнула руку, на якій ще залишився слід — червона, блискуча п’явка сиділа просто на передпліччі. І, дивлячись бабусі в очі, тонко, жалібно запитала:

— Бабусю, а я не вмру?

— Ні, золотце, — м’яко промовила бабуся, притискаючи онуку до себе. — Не вмреш. Ти ще довго житимеш.
Не скажу, що завжди щасливо — бо життя, воно знаєш яке… Сьогодні — до тебе лицем, а завтра — сракою.
Та все ж пам’ятай: лицем воно буде обертатися частіше. Я в це вірю. Дуже вірю.

Ця розмова закарбувалася в пам’яті Олі назавжди. Минали роки, та вона не раз згадувала той серпневий день, і особливо — своє дитяче запитання, вимовлене зі сльозами в очах:
«Бабусю, а я не вмру?»