Роздiл 7

Соня

«Ліза, лови фото кроликів».

Відправила сестрі, такий же, як і я, любительцi звіряток.

До самого випускного класу я сумнівалася, куди хочу поступити. Розривалася, між стати лікарем як тато, або працювати ближче до тварин. Склала все разом, і вийшло - лікар для звірів. І ось, я тут. Зі мною зрозуміло, але з Ванею все більше загадково.

Мені складно уявити ботана простим ветеринаром. Навіщо йому тоді ботанскій клуб? І чому кролики, коли я прибирала у них в клітці, вибігли і заскочили на Ваню? А потім по команді, повернулися в свій будиночок. Нетипова поведінка, взагалі-то.

«Милі кролики. А тепер давай ботана!»

Тьху ти, Лізу не збити, як чого надумає собі.

І понеслося від неї:

«Ну дай, дай, дай подивитися, який ботан тебе терпіти згодився».

Ага, розбіглася. Просто так ботани не даються.

«Два тижні прибирання за Генрі на тобі».

Знаючи, що зараз торги почнуться за кожен день і годину, швиденько відключила телефон. Переклала увагу на дошку, вникаючи в тему по книзі Вані. Якраз на екрані миготіли отруйні комахи, у всій красі. І препод з придихом розповідав.

Збоку відволікло покашлювання. Повернулась.

Дрібний ботан-однокурсник, майже не моргаючи, дивився на мене. Помітив, що я бачу, і сховався за конспект. Буцімто, немає його. Випарувався разом з веснянками.

Ну, може, задумався. Не надала особливого значення, пам'ятаючи, про те, як ще на днях жахався від мене.

Ось те, що барани Артура стежать, вони і не приховують. Тільки колишній гад і не здогадується, що мені кожен з його стада вже зустрічатися запропонував. Забули тільки уточнити, що я потрібна до отримання ордена самця, серйозність там і близько не валялася.

До кінця навчального дня забулися дивацтва Вані. Раптом настільки добрий, що хотів, як краще? Напевно, всім допомагає. Мене ось врятував від отруєння в буфеті. Подбав. Не дарма я вибрала, скромного і нешкідливого ботана.

Після лекції вийшла в коридор, знову натикаючись на ботана-однокурсника. Ледь не наступила на нього.

- Соня, я відвезу тебе додому, - як ніби чекав, Артур шлях перерізав.

- Нам не по дорозі, - відвела рукав куртки від наглющіх лап. - Інгу підвозь. Губата тільки і рада буде.

Ось же прилип невчасно. Ваня не зможе провести, якісь досліди в ботанском клубі чекають. Наскільки зрозуміла, світової важливості, не до мене ботану.

- Ну чого ти починаєш? Мені повз треба по справі проїжджати. Нічого не буде. З вітерцем тебе пiдкину...

Додати ще щось хотів, та так і застиг з розкритим ротом.

- Нам час йти, Софія! Я готовий тебе провести.

Захеканий і розпатланий Ваня підбіг. Білий халат звисав з одного плеча, куртка накинута на друге. Рюкзак затиснув під пахвою. Окуляри на голові.

Видно ж, поспішав-спотикався.

Але як дізнався? Я не встигла викликати.

- Ти хіба не на дослідах? - здивувалася збігом.

- Уха-ха... Він сам ходячий дослід для лякала стада собачого, - заіржав Артур, ось треба йому причепитися.

- Мої собаки зграєю бігають. Ось у баранів можна так називати. Розумію, тобі ближче інше, - Ваня спокійненьким тоном підкинув новий урок капітану.

- Артур, вгамуйся, - зрозуміла, що ботан мій нарвався.

Колишній загарчав, та так i затремтів від злості. Пощастило хоч, декан повз нас проходив.

- Що він сказав? - зашипів на нас, - Нехай повторить! Хай повторить! Хай повторить!

- Поки заїло, побігли.

Я шепнула Ванi, і ми дали драла.

Студентський двір минули, залишалося до зупинки дійти. Відпустити тимчасового хлопця поки не ризикувала, баскетболісти переслідувати можуть. Потрібен він мені, ох, як потрібен.

- Вань, проведи мене до маршрутки. Далі сама доберусь.

- Це навряд чи, - знизав плечима ботан.

Взяла за руку і потягнула.

Не вийшло. Ногами уперся.

- Що? Ти ж сам за мною прийшов.

Сьогодні ботан вражав на кожному кроці. Чудний не те слово, перевчився, напевно.

Упертість Вані починала виводити з себе.

Вчора ще на все: так, добре.

З сьогоднішнього дня, на це ж: ні, ні і ні.

- Я зможу на метро тільки провести. Як тимчасовий хлопець не кину.

Все б добре, але...

- Мені в два рази довше від метро йти до будинку, - заголосила я, озираючись, чи не біжать за нами баскетболісти навздогін.

- Вважай тоді, відразу в чотири, - підставив руку, за нього хапатися. - Моє "не кину", з доставкою буде. Твій колишній, скоріш за все, знає, де ти живеш?

- Ох-х, і правда, ось засада, - знову здалася, проти логіки ботанської не попреш. - Підемо вже куди-небудь звідси. Та скоріше-скоріше!

Ваня вірно підказав, дарма накрутила себе тільки, що спеціально хоче на своєму настояти. Ні, він просто допомагає. Артур знає, як добираюся. Що йому варто на машині підловити? Знайде не напружуючись. А зміна транспорту його точно заплутає.

Йти не тільки «від», а й «до» метро в два рази довше. Так що, у вісім разів по підрахункам Ванi. Незвично мені було з ним поза універу перебувати. Вірніше, трохи дивно. Всі люди як люди, йдуть по проспекту, а наша парочка з перешкодами.

Ну ось, знову. Так що ж таке?

- Ваня, бережися! Ви з глузду з'їхали? Собаку втримати не можете?

Я за серце схопилася, коли ротвейлер рвонув на нас з роззявленою величезною пащею. У три стрибки досяг мого ботана, і лапи на нього закинув.

- Не хвилюйся, я скажу господареві, щоб вигулював тебе не в гучних місцях, - погладжуючи пса, заспокійливо йому примовляв Ваня.

І це третя собака по дорозі до метро. Кішки на нього теж стрибали. І голуб на голові трохи відпочивав. А я ж ще думала, чому він при вході в універ кожен раз сліди витирає з одягу серветками. Звідки беруться. Тепер зрозуміло!

- Раніше не збігав, вибачте, - почав господар відтягати свою собаку, вибачаючись.

- Вам краще в сквері вигулювати. Ваш пес лякається гудків машин, - взагалі мене заплутав дивний хлопець, прощаючись з прилиплою собакою.